Чи коректно дітей із синдромом Дауна називати "сонячними"?
До дітей із синдромом Дауна часто застосовують епітет "сонячні" — через їх ніжність і лагідність. Водночас вони — звичайні люди, діти, що мають увесь спектр емоцій. То чи коректно до них вживати цей термін?
Епітетом «сонячна дитина» ряснять публікації в ЗМІ, де розповідають про загиблу від російської ракети дівчинку Лізу у Вінниці. Так її називає в своєму дописі й скандальний фіксер Антон Кудінов, відомий тим, що першим узяв інтерв’ю у її матері. Та чи коректно вживати цей термін?
Його можна масово зустріти й у раніших публікаціях у медія: «“Сонячні діти” приходять у цей світ, аби приносити добро», «Прийняти свою дитину. Історії батьків "сонячних" дітей», «Сонячні діти — хвороба чи дар Божий?», використовують цей епітет у статті медичного центру і навіть книзі «Сонячні діти. Діти із синдромом Дауна».
Термін «сонячні діти» виник, щоб подолати страхи й упередження в суспільстві. З’явився він не на порожньому місці — діти з синдромом Дауна дійсно ніжні й лагідні. Водночас вони — звичайні люди, діти, що мають увесь спектр емоцій.
«Коли ми кажемо «сонячні» — це налаштовує на те, що ці люди можуть тільки посміхатися й більш нічого, а тоді дивуються, чому ця людина злиться, дратується або якось наполегливо чогось хоче.
Тому ми намагаємося вже не використовувати цей термін, казати, що це — особистість, все як і у інших», — в коментарі Радіо Свобода розповідає президентка організації «Даун Синдром» Олена Большаніна.
Вона пояснює, що доросліші люди з цим синдромом сприймають таке «особливе» ставлення як жалість. Це неприємно як і їм самим, так і їхнім батькам. Їм хочеться, щоб їх сприймали як і решту дітей і батьків.
«Підтримка – так, розуміння – так, але жалісне співчуття – не треба точно», – запевняє Большаніна, яка також виховує дівчинку з синдромом Дауна.
