Як репортаж The New York Times виправдовує злочини російських військових

Українцям часто закидають, що вони кенселять “російську культуру”, хоча самі навіть не дивляться їхні фільми, не читають книжки, не слухають музику. А тому, мовляв, і судити не можуть. І хоча ми дійсно радимо уникати всього російського, на експертному рівні, вважаємо, воно варте аналізу.

Фактчекерка По той бік новин Альона Маліченко прочитала всі 38 розділів на 30 тисяч слів (по суті мініроман) статті американської журналістки Сари Тополь в The New York Times Magazine. Її висновок – це пропаганда. Завуальована, добре написана, але все одно пропаганда.

Репортаж є прикладом маніпуляцій та виправдання злочинів російських військових, оскільки створює у свідомості читачів викривлений погляд на агресора.

Ми хочемо донести цю інформацію до якнайбільшої кількости людей.  Також будемо раді, якщо журналісти інших видань опублікують цей текст у себе. Звісно, з гіперпосиланням на По той бік новин і згадкою авторки.

***

Ніколи такого не було, і от знову. The New York Times Magazine – репортажний додаток провідного американського видання випустив репортаж під назвою “Дезертир”. У ньому йдеться про російського військового, “який вирішує втекти з країни разом зі своєю родиною після того, як воював у війні путіна проти України”.

Родзинки цій історії надає той факт, що до неї зробили п’ятигодинне авдиво під назвою “Дезертир: епічна історія кохання та війни”. Начитав цю епопею Лієв Шрайбер, американський актор і режисер, який має українське коріння. Він також є амбасадором платформи United24 і з перших днів повномасштабної війни постійно допомагає Україні. Тому який ґедзь його вкусив і змусив ув’язатися в історію “про руського івана” досі незрозуміло.

Написано репортаж, мусимо визнати, добре, дотримано всіх класичних правил: є зав’язка, розвиток подій, кульмінація та розв’язка. А також багато “гачків”, які тримають читачів у напрузі. До прикладу, коли головний персонаж (не можемо вжити слово “герой” стосовно росіянина, хоча в самій розповіді воно вживається неодноразово) перетинає кордон в аеропорту Білорусі, в перевіряльниці зависає комп’ютер, він нервує, уявляє як його викривають і коли вже напруження досягає свого апогею – жінка пропонує йому йти на посадку. І таких сюжетних зачіпок було декілька.

Не виключено, що цю історію екранізує Netflix, особливо зважаючи на те, що останнім часом платформа охоче бере на роль жертв геноциду росіян, як це було в серіалі за мотивами японської манги “One Piece”. Вони взяли на роль таку собі Лєру Абову і попри обурення українців їм нічого з того приводу не муляє.

Виправдання злочинів російських військових

Отже, у центрі “Дезертира» — історія Івана та Анни. Імена вигадані, бо авторка та персонажі дбають про безпеку (хоча це не завадило їм зробити фотосесію зі спини як супровід до публікації).

Історія цієї парочки – десять Толстоєвських з десяти. Принаймні за обсягом. Цей опус містить 38 розділів – мініроман на 30 тисяч слів (sic!). Але ця історія, хоч і написана гарною художньою мовою, насправді вводить читачів у оману, перетворюючи кадрового військового, який брав участь у війні проти іншої суверенної держави, на жертву сотень обставин — бідности, історичних подій, рішень політиків тощо.

Репортаж є прикладом маніпуляцій та виправдання злочинів російських військових, оскільки створює у свідомості читачів викривлений погляд на агресора.

Починається “епічна історія кохання та війни” зі знайомства головних персонажів на танцях – Іван був такий п’яний, що не пам’ятав на наступний день обличчя Анни. Після цієї пам’ятної зустрічі жінка повернулася до Пітєра, звідки вона родом (“міста білих ночей, суворих зим і великих мрій” – авторці не дуже вдається приховувати своє захоплення росією). Іван же вирушив в місячну "звичайну експедицію" – спостерігати за навчанням союзників США в Тихому океані.

З його слів, їхній корабель був лише спостережним, зі старим обладнанням. Одного разу вони зустріли американський авіаносець, але закінчилося все тим, що “всі махали одне одному”. Тобто читачі мають повірити, що російські військові розвідувальні операції – це милування світанками та купання в океані. Далі цей наратив буде повторюватися через увесь текст – Іван розповідатиме про себе як про звичайний гвинтик у російській армії, який нічого не міг вдіяти. А проте він офіцер, який дослужився до звання капітана.

Маніпуляції, щоб розжалобити читачів

Після ідилічної морської картини нам пропонують історію дитинства Івана, яке прийшлося на дев’яності, де найбільш травматичною подією для нього, схоже, була необхідність стояти на холоді на шматку картону, коли він приміряв одяг на базарі. Тут у нас намагаються викликати співчуття до персонажа, мовляв, у нього не було іншого виходу, як приєднатися до армії, щоб вирватися зі злиднів.

Але, по-перше, такий досвід “стояння на картонці” не робить Івана унікальним, бо його мали більшість людей, які жили в той період на цій території. А по-друге, авторка мимохіть згадує, що Іван походить із родини військових – такими були його батько і дід. Тож виходить, що причиною вступу до армії все ж була не бідність. Сам він говорить, що батьки про політику “говорили мало”, лише вчили його, що він “живе в справедливій країні”.

Після закінчення школи друг родини (нагадаймо: йдеться про родину військових) розповів Івану про спецпідрозділ, де “молодих чоловіків відправляють на кілька днів на тренувальні місії без спорядження, вони живуть у дикій природі, мають лише компас і набір інструкцій. Під час війни вони прокрадаються в тил ворога, щоб безпечно вести решту військ до перемоги, захищаючи своїх, захищаючи свою батьківщину”.

Ця ідея сподобалась Івану і він вступив до “однієї з найбільш конкурентоспроможних російських військових академій”. Мовляв, для “хлопця з нізвідки” це був чудовий шлях — “диплом, безкоштовне лікування, пенсія та гарантована квартира після виходу на пенсію”. Він не думав, що колись потрапить на війну, а просто “любив романтику”. Тобто авторка знову вимальовує нам образ бідного хлопчика, для якого армія стала квитком у життя.

Але в тексті кілька разів стосовно його спеціальности вжито слово, яке можна перекласти як “дослідження”, а можна як “розвідку” (reconnaissance). До всього, під час навчання в академії “юнаки каталися на лижах у глушині, вчилися орієнтуватися на місцевості та рукопашному бою, рахували, скільки тротилу підірве залізницю, а скільки – міст. Вони вивчали мови й розвивали свою фізичну витривалість”. Погодьтеся ці дані погано вписуються в образ “хлопця з нізвідки”, якого відправлять на війну, бо він нічого не міг вдіяти.

Далі нас намагаються розжалобити розповідями про корумпованість російської армії. Іван закінчив академію, але потрапив на посаду, “далекою від елітного підрозділу, в якому він навчався”. Розповідають, як командири крадуть пайки, а також продають на сторону паливо і змушують робити це солдат. Такі епізоди зображують російських військових типу Івана жертвами системи, які мовчки, щоб уникнути власних проблем, роблять усе, що їм наказують. Зі слів Івана він не міг залишити службу, бо потрапив у фінансову пастку: якби розірвав контракт, довелося би повертати державі гроші за навчання і втратити пільги, а ще мати відмітку в послужному списку.

Потім йому призначають нового командира і поневіряння лише посилюються. При цьому Іван служить довгі роки, за часовими рамками схоже, від початку війни росії проти Грузії. Але військовий про службу розповідає лише те, як військові фарбували траву в зелений колір або як їм доводилося платити зі своєї кишені за ремонти в казармі. Авторка до усього наводить статистику, що у 2008 році близько 30 відсотків офіцерів у званні майора й нижче отримували зарплату на рівні або нижче межі бідності.

Недостатньо розжалобили? То ось вам пряма цитата: “Мало хто з цивільних усвідомлював, що кожен командир російської армії насправді був фінансовим заручником. Коли офіцер займав свою посаду, він підписував відповідальність за все обладнання свого підрозділу, значна частина якого була продана або обміняна попереднім командиром”.

Меседжі про “одін народ”

Упустимо сімейні перипетії Івана та Анни й перенесемося до часів повномасштабного вторгнення. Як ви розумієте, “фінансовий заручник системи” так і не розірвав контракт. Але і їхати на війну не поспішав. Хоча за його розповідями тиск на офіцерів після вторгнення посилився – їх залякували публічним приниженням (у частині була дошка ганьби з портретами відмовників) або навіть фізичними розправами. З огляду на цю логіку, іншого виходу, як піти воювати, в них не було.

Іншим же нібито задурили голову обіцянками, що їхніх дітей зарахують до престижних шкіл, або ж вони думали, що зможуть “заробити трохи грошей і повернутися додому”. І, мабуть, щоб ми остаточно усвідомили, якою злочинною є система російської армії, авторка додає, що перед відряджанням на війну виявилося, “ніхто з людей Івана не пройшов навчання, яке їм обіцяли”.

Сам же Іван, за його словами, посилався на хвороби або проблеми в сім’ї, щоб уникнути поїздки на фронт. Хоча перед цим він говорив, що намагався потрапити до Сирії, бо йому розповідали, що там платять удвічі більше, а воювати майже не доводиться (для цього є “вагнерівці”). Коли на росії почалася часткова мобілізація, прийшов наказ про його відправку до України. Він звернувся до адвоката, і отримав відстрочку, стверджуючи, що неправильно зрозумів наказ – був готовий служити, але на своїй поточній посаді далеко від лінії фронту.

Проте згодом знов приходить бойовий наказ і він вирішує, що у нього є два варіанти: сісти у в’язницю, де його можуть “познайомити зі шваброю” (це пряма цитата), або ж піти на фронт. Перед відряджанням нам описують ліричну сцену в стилі радянських фільмів, де Анна дарує Івану хрестик-оберіг і прохає: “будь ласка, просто виживи”.

Початок перебування на війні, Іван описує як нудний: новоприбулі облаштовували свій побут і чекали. Потому йому надали “мобіків” для тренування. Він навчав своїх людей “бігати, стріляти та прикриватися”. При цьому жалівся, що в українців є американські джавеліни для тренування, а от у росіян майже не було на чому тренуватися, тому вони “ставились до своїх ракет як до скарбу”.

Свій взвод він описує як “порядних людей”. До всього, Іван транслює прокремлівські меседжі про “одін народ”. В Україні він почувався як на росії, мовляв, “ті ж маленькі села, ті ж старі совіцькі машини, ті ж розбиті дороги”. Окупантом себе не вважає, бо був там “не за своєю волею”, а почуття провини – це “розкіш мирного часу”.

З його слів виходить, що взвод в його підпорядкуванні майже не воював. Участь у боях він описує як намагання вижити і “відсидітися в якійсь норі”. Але ці слова не стикуються із розповіддю про те, як Анна оббігала всі усюди, щоб придбати йому тепловізійний приціл на зброю. З її слів, вона робила все, щоб не дати йому “згнити в якомусь полі із соняшниками”.

Перекладання відповідальности

Після того, як Іван потрапив у госпіталь із грижею в спині, вони з Анною розробили план втечі. Вони скористалися порадами одного з телеграм каналів, які допомагають дезертирам тікати з росії. З Білорусі транзитом через неназвані країни нарізно вони виїхали до Туреччини.

Наприкінці історії авторка говорить, що збирала матеріал понад півтора роки, а писала майже рік. Вона зробила інтерв’ю з 18 дезертирами російської армії. Зробити репортаж саме про Івана вирішила через її неоднозначність. Цікаво, чи напише Тополь коли-небудь такий же репортаж про справжніх жертв російської агресії — українців? Питання риторичне.

Авторка також розповідає історію Івана трьом чоловікам, які займаються верифікацією історій дезертирів у Казахстані. Лише один говорить, що в Івана було безліч можливостей уникнути війни, проте він свідомо пішов на фронт. Інші два вважають, що не можна повністю перекладати на солдатів відповідальність за війну, мовляв, головну відповідальність несуть політики, які приймають рішення, та генерали, що їх виконують. До усього третій чоловік додає, що Іван переступив через свої переконання, бо його готували бути офіцером, тому його дезертирство є героїчним вчинком. В останньому абзаці сам Іван скромно нагадує, що це “історія не про героїв чи хоробрість”, а про те, “як відхід від системи путіна є вироком без кінця”.

Ви, можливо, запитаєте, навіщо ми так детально аналізуємо репортаж The New York Times Magazine. Річ у тім, що після протестів українців проти показу пропагандистського фільму “Росіяни на війні» в Торонто, канадські продюсери й представники культурної спільноти відповіли численними колонками в провідних місцевих медіа, мовляв, українці кенселять стрічку, хоча навіть не дивилися її. Тож, випереджаючи подібних захисників “русскава міра», зазначимо: прочитали “Дезертира” повністю — усі 38 розділів. І можемо зробити висновок – це пропаганда. Завуальована, добре написана, але все одно пропаганда.

Спрямована вона на західного читача і, судячи з коментарів в англомовному сегменті – спрацювала ефективно. Користувачі пишуть, що це дивовижний репортаж, що він гідний Пулітцера, що це хороша література, яка залишається з вами надовго, що це тріумф журналістики й сторітелінгу.

The New York Times не вперше просуває наратив про “війну путіна” та публікує матеріали в стилі “не все так однозначно”. Редактор видання навіть критикував західні інституції за розрив контрактів із російськими культурними діячами.

“Дезертир” продовжує цю лінію, зображаючи російських солдатів як бідних, звичайних людей, яких втягнули у війну завдяки маніпуляціям та політичним іграм. Вони порядні, їхні дружини читають Бродського, їхні діти присилають малюнки з написами “пам’ятайте, ми чекаємо на вас”. Водночас ігнорується той факт, що росіяни добровільно вступили до армії, яка вдерлася в незалежну країну, і проводить геноцидальну війну.

Така риторика підкріплює міт, що вся відповідальність лежить виключно на путіні. Ці публікації відвертають увагу від злочинів росіян і схиляють до того, щоб їх ніколи не було притягнуто до відповідальности за участь у війні, мовляв, вони ж там “не за своєю волею”.