Маніпуляції щодо України в західних медіа: як The Economist висвітлює деколонізацію Одеси

Автор російського походження

Авторство статті, відповідно до редакційної політики видання, не зазначено. Однак встановити автора було нескладно, оскільки ті, з ким він спілкувався під час підготовки матеріалу, публічно згадали про це у своїх дописах. Наприклад, журналістка, медіатренерка та громадська діячка з Одеси Зоя Казанжи написала, що автором статті є Аркадій Островський.

Вона пояснила, що була однією з тих, хто зустрічалися з Островським і відповідали на його запитання. Вони спілкувалися майже годину, але у фінальному тексті немає ні її імені, ні її думок, ні наведених нею аргументів. Ба більше, стаття майже не містить жодної згадки про інших співрозмовників із протилежною позицією, попри те, що журналіст мав зустрічі й із ними.

Про те, що статтю написав саме Островський, припускали також Оксана Романюк, директорка «Інституту масової інформації», та Олексій Паніч, філософ, перекладач та громадський діяч.

Хто такий Аркадій Островський? Це британський журналіст російського походження (оце так несподіванка!), редактор The Economist, який відповідає за питання росії та Східної Європи, а раніше був керівником московського бюро цього видання. The Economist нерідко доручає йому коментувати події в Україні. Однак така політика іноземних медій виглядає як подвійні стандарти, оскільки вони нерідко ігнорують думки українців, посилаючись на нашу упередженість через війну. Водночас росіянам дозволяють висловлювати свої погляди, хоча їхні наративи часто служать інтересам пропаганди, а їхня позиція не менш імперська, ніж у прихильників путіна.

Cancel Culture

Островський неодноразово використовує у своїй статті, включно із заголовком, термін Cancel Culture («культура скасування»). Цей термін зазвичай описує сучасну форму бойкоту, коли через суспільний тиск людина опиняється поза соціальними чи професійними колами через неприйнятну поведінку. Проте застосування цього поняття до процесів деколонізації в Україні виглядає поверховим і не враховує глибини суспільних змін, які відбуваються у нашій країні.

Автор наголошує на унікальності процесів, що відбуваються в Одесі, порівняно з іншими містами України. І хоча це дійсно так, ця відмінність полягає переважно у серйозному саботажі деколонізації на місцевому рівні. Наприклад, міський голова Одеси Геннадій Труханов відкрито виступає проти демонтажу пам’ятника Пушкіну та захищає назви вулиць, пов’язані з російськими культурними діячами. Він неодноразово заявляв, що Пушкін «не має стосунку до війни», а знесення пам’ятника стане «ударом по історії Одеси».

Проте такі аргументи ігнорують глибші аспекти. Кожен символ імперії, включаючи пам’ятники, слугує частиною пропагандистської машини агресора. Російські культурні діячі, зокрема Пушкін, активно використовувалися в совіцькій та російській ідеологіях для нав’язування «єдности» інших культур із росією та заперечення існування української культури як самостійного явища. Збереження цих пам’ятників і назв продовжує легітимізувати імперський наратив у публічному просторі. Показовий приклад – під час окупації Херсона росіяни використовували цитату Пушкіна про Херсон як «полудьоний край росії» для пропагандистських банерів.

Ці контексти, однак, не потрапляють до статті Островського. Замість цього автор зосереджується на звинуваченнях у порушенні свободи слова. Такий підхід є прикладом імперської глухоти, яка характерна для російського суспільства незалежно від місця проживання його представників.

Цікаво, що у 2020 році The Economist публікував статтю про знесення статуї Едварда Колстона у Великій Британії. Ця імперська статуя, яка прославляла работоргівця, була повалена під час протестів руху Black Lives Matter. Видання тоді зазначило, що такі дії допомагають «відновити вибіркову історичну пам'ять Британії». Цей приклад демонструє подвійні стандарти: якщо перегляд імперських символів у Великій Британії визнається необхідним, то аналогічні процеси в Україні спрощуються до банального терміну «культура скасування».

Прихильники демонтажу пам’ятників – радикали й антисеміти?

Хоча автор прямо не заявляє про це, натяки на такі асоціації легко зчитуються.

Головним героєм статті є Ніка Вікнянський, бізнесмен і радник мера Одеси Геннадія Труханова з гуманітарних питань. Його історія подана крізь призму особистих переживань, пов’язаних з антисемітизмом, що створює емоційний фон для тексту. Автор натякає, що Вікнянський навіть тепер стикається з утисками через демонтаж пам’ятників Пушкіну та Бабелю. Особливий акцент зроблено також на єврейському походженні письменника Бабеля, що формує уявлення про боротьбу активістів як атаку на багатокультурну спадщину Одеси.

Такі висловлювання, як: «Це [включення історичного центру Одеси до списку ЮНЕСКО] мало захистити Одесу від російських ракет. Я ніколи не думав, що мені доведеться захищати її від наших власних вандалів», – підкреслюють протиставлення між «цивілізованими» прихильниками збереження пам’ятників і «радикальними» прихильниками деколонізації.

У тексті думка прихильників демонтажу пам’ятників подана як категорична і непримиренна. Олександр Музичко та Катерина Мусієнко – єдині представники «іншої сторони». Їх показано як активістів, які «нав’язують» свої ідеї іншим. Наприклад, Мусієнко нібито керує групою «мовних захисників», які реагують на використання російської мови продавцями чи офіціантами, «просять виправитися», а у разі відмови викликають правоохоронців. Згадується навіть, що «інколи з’являються бандити» (вочевидь на виклики активістів).

Цитати обрані з умисним акцентом на найрадикальніших висловлюваннях. Наприклад, Музичко говорить: «Ті люди, які тримаються російської мови... допомагають тримати російські пазурі в українському тілі». Автор говорить, що така метафора є «відлунням найгіршої пропаганди пана Путіна». Таке порівняння підсвідомо ставить знак рівності між діями українських активістів і російською агресією.

Водночас боротьба проти російської мови у публічному просторі показана як «утиски російськомовних». У статті протиставляються категоричні слова Мусієнко – «Все, що стосується росії, має бути нівельовано» – і позиція одеської письменниці Маї Дімерлі: «Російська мова – це не лише мова агресора, це й мова жертви. А жертву тепер соромлять за дії агресора».

Крім того, використовуються емоційно забарвлені висловлювання, на кшталт «Страх говорити змінюється страхом думати» або «Як наслідок, те, що раніше було маргінальним, стає мейнстримом. Люди уникають дискусій навіть про культурні символи, що ще більше розділяє суспільство».

Результатом таких акцентів є формування враження про дерусифікацію як радикальний, маргінальний і морально сумнівний процес, який нібито спричиняє страх і розкол суспільства, але водночас не розглядаються реальні причини чи контекст – війна, російська пропаганда та необхідність позбавлення постколоніальних символів.

«Одеський міф»

У своїй статті автор приділяє значну увагу так званому «Одеському міфу», наполегливо використовуючи назву міста з двома «с». Він пише, що «у центрі міфу про Одесу – радісна ідея свободи та краси, підприємливості та можливостей, – міста, побудованого на “залитих сонцем степах, омитих морем”, за словами Бабеля». Водночас жодного слова не згадано про те, що «одеський міф» виник у межах російської імперської політики.

На межі XIX століття про «одеську специфіку» заговорили через унікальний статус міста як важливого торгового і культурного центру. Імперська влада швидко усвідомила цю інакшість і почала активну русифікацію. Пам’ятники Катерині II та Олександру II, а також створення наративів, які прославляли роль росії у розвитку міста, стали інструментами цього процесу. Водночас такі дії спрямовувалися на знищення багатокультурної ідентичності Одеси.

Одеса кінця XIX – початку XX століття дійсно була унікальним містом. Проте «золотий вік» увійшов до масової культури переважно крізь російську та радянську призму: прозу того ж таки Бабеля, пісні Утьосова та радянські кінофільми.

За часів незалежності України «міф про Одесу» відродився як інструмент просування імперських наративів. Активно сприяли цьому процесу реставрація пам’ятників імперської епохи, включно з відновленням Олександрівської колони у 2012 році, і створення російських телесеріалів та книг, на кшталт «Ліквідації» чи «Соньки – Золотої ручки». Ці образи активно поширювалися серед російської авдиторії, формуючи уявлення про Одесу як «російське місто». Однак цей образ існує лише в російській культурній парадигмі.

Автор статті Аркадій Островський знову жодним чином не згадує цих контекстів. Його позиція виглядає як віддзеркалення його російського походження і власної культурної приналежности, що впливає на сприйняття історії міста.

Інформаційна кампанія?

Стаття виглядає як частина скоординованої інформаційної кампанії, спрямованої на утримання Одеси в орбіті російського культурного впливу. Адже наприкінці жовтня група діячів культури, більшість з яких в Одесі не проживають, звернулася до гендиректорки ЮНЕСКО Одрі Азулай із проханням вплинути на рішення про деколонізацію топонімів і демонтаж імперських пам’ятників в Одесі.

У листі демонтаж пам’ятників Катерині II та іншим імперським символам подається як «поспішне застосування закону», що загрожує «значній частині всесвітньої спадщини Одеси». Окрім того, підписанти виступали проти перейменування вулиць, названих на честь російських письменників, серед яких Іван Бунін, Олександр Пушкін, Ісаак Бабель, Едуард Багрицький та Ілля Ільф, називаючи їх «видатними єврейськими письменниками».

Позицію підписантів активно висвітлили в іноземних медіа. Італійське видання Il Foglio опублікувало текст звернення, а німецьке Frankfurter Allgemeine назвало свій матеріал «Так Україна шкодить собі».

Цю лінію продовжив і мер Одеси Геннадій Труханов, який у листопаді поїхав до Німеччини, де публічно цитував Пушкіна й висловлювався проти закону про декомунізацію.

Текст The Economist вписується в цю картину, адже виглядає як спроба захисту російських імперських символів під прикриттям теми культурної ідентичності. Проблема полягає в тому, що ця історія стала центральною у різдвяному випуску видання, на обкладинці якого, серед інших символів, зображений бюст Пушкіна в акваріумі. Тема «культури скасування в Україні» кілька згадується й у редакторській передмові. Ця ситуація вкотре демонструє більшу проблему: про Україну та українців світ вкотре дізнається не через наш власний голос, а через призму російських наративів