ПІДТРИМАТИ НАС
Допомога
ЗСУ

Велика черевомовиця: хто пащекує язиками російських класиків

“По той бік новин” запускає новий проєкт – шукатимемо, як “велика” російська література проявляється в наративах ворожої пропаганди
СПЕЦПРОЄКТИ
СПЕЦПРОЄКТИ

Авторка: Катя Потапенко у співавторстві з Олею Вірстою

“Когда я хочу, чтобы мне приснился настоящий кошмар, я представляю себе Гоголя, строчащего на малороссийском том за томом “Диканьки“ и “Миргороды”
Володимир Набоков

Лютий 2023 року. Російський “історик” Борис Якeмeнко в етері “Соловьев.Live” закликає заборонити дітям – “беженцам из Украины”, яких насправді насильно депортували до Росії, спілкуватися рідною мовою:

Эта зараза может легко расползтись из одной головы в другие. Нужно разбивать эти тусовки и не давать им организовываться. В любой российской школе, где есть мигранты в классах, должен быть запрещен родной язык, на котором они пытаются общаться. Общение в пределах любых государственных российских учреждений детей-мигрантов должно осуществляться в обязательном порядке на русском языке. Если они его не знают, они обязаны его выучить.

Цитата не видавалася б аж такою апокаліптичною, якби ми не знали практичних утілень цієї концепції й поза російською територією: в окупованих українських містах, зокрема у Кремінній, росіяни першим ділом демонтують дорожні знаки, знищують літературу, друковану продукцію та медії українською. Окупаційні адміністрації інформують громадян тільки російською та навʼязують її використання всюди – від реклами до уроків у школах. Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь називає шість ознак лінгвоциду на тимчасово окупованих територіях.

Пропагандист “Соловьев.Live” висловлюється на тему молоді не випадково, адже його брат Василь очолював молодіжний рух “Идущие вместе”, а сам він був натхненником, автором промов та ідеологом. Серед акцій руху, заснованого у 2000 році, – наприклад, підпал американського прапора на мітингу біля посольства США. 

Але на обовʼязковому використанні російської мови Борис Якеменко не зупиняється:

“Любые попытки заговорить в классе, в коридоре, в столовой со своим соотечественником на своем языке должны рассматриваться как нарушение существующего порядка со всеми вытекающими последствиями. От этих разговоров на своем языке очень недалеко до национальной тусовочки, а потом до небольшой национальной бандочки, которая быстро начинает устанавливать свои порядки. Поэтому диктат российского порядка, российской идеологии, защита собственной территории на собственной территории должны быть важнейшими инструментами воздействия на этих людей. 

Розкладімо цю цитату на атоми, бо, як і вся російська пропаганда, вона містить кілька наративів: 

  • будь-яка мова, що не є російською (тобто мова мігрантів, до якої апелює пропагандист, читай між рядками – українська) – це зараза, і вона може швидко поширитися;
  • якщо не знаєш російської, просто зобовʼязаний її вивчити (і тут, ясна річ, апелюють до її “вищості” та “переваги”);
  • українська мова може похитнути диктат російської ідеології (а це їх доволі лякає), саме тому будь-які її прояви треба жорстко присікати.

Але звідки взялися ці твердження?

ХТО ІЗ РОСІЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ Є НАТХНЕННИКОМ ТЕЗ ПРО НЕПОВНОЦІННІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

“Наречие”, “диалект”, “деревенский”, “язык, которого не существует”. Саме такі наративи зустрічаєм у класиків російської літератури – як у художніх текстах, так і в літературній критиці й особистому листуванні. Письменники навмисно перекручують українські слова, підкреслютють їхню “неправдоподібність, штучність, вигаданість” порівняно з російськими еквівалентами, як той же “пропагандист із пропагандистів” Володимир Соловйов, коли намагався показати, як по-іншому українці вимовляють літеру “ф”, але не зміг і почав рохкати та кривлятися. 

У повісті Михайла Булгакова “Біла гвардія” протагоніст Олексій Турбін неодноразово демонструє зневажливе ставлення до української мови, як правило, разом із іншими характерними стереотипами – звинуваченні українців у “зраді” та великоросійським шовінізмом: 

Крім того, в нарисі “Київ-місто” (1923) Булгаков пише про київські назви, сприймаючи варіативність і багатий синонімічний ряд української мови як її неповноцінність: 

Я с уважением отношусь ко всем языкам и наречиям, но тем не менее киевские вывески необходимо переписать. Нельзя же в самом деле отбить в слове “гомеопатическая” букву “я” и думать, что благодаря этому аптека превратится из русской в украинскую. Нужно, наконец, условиться, как будет называться то место, где стригут и бреют граждан: “голярня”, “перукарня”, “цирульня”, или просто-напросто “парикмахерская”. Мне кажется, что из четырёх слов – “молошна”, “молочна”, “молочарня”, и “молошная” – самым подходящим будет пятое – “молочная”.

Російський літературний критик Віссаріон Бєлінський, відомий любитель вірнопідданського Олександра Пушкіна, заперечував самостійність української мови, заохочуючи писати “на общепонятном” та відверто обзивав українських письменників, а особливу ненависть чомусь плекав до волелюбного Тараса Шевченка. Наприклад, у листі до Павла Анненкова (1847 рік) він пише:

Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, пошлеца и дурака. 

1841-го в рецензії до альманаху “Ластівка”, ідеологом якого був Євген Гребінка, Віссаріон Бєлінський наголошує, що не бачить сенсу видавати збірник творів, зрозумілий буцімто лише селянам і що це “навіть шкідливо” створювати літературу на “обласному наріччі”: 

Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!
РОСІЙСЬКА МОВА “ВИЩА” ТА “ДОСКОНАЛІША”, САМЕ ТОМУ ЇЇ “ТРЕБА ВЧИТИ”

Із тезою “Если они не знают русского языка, они обязаны его выучить” Бориса Якеменка співзвучним є уривок із вірша совіцького поета Володимира Маяковського, чиї погляди на Україну змінювалися від крайнощів до крайнощів. Наприклад, у поезії “Нашому юнацтву” він звертається до традиційно зневажливих слів “хохол” і “негр” та висміює мову, обґрунтовуючи все це великоросійським шовінізмом. 

“Однажды, забросив в гостиницу хлам,

забыл, где я ночую.

Я адрес по-русски спросил у хохла,

хохол отвечал:  Нэ чую...

Но нету места злобы мазку,

не мажьте красные души!

Товарищи юноши, взгляд – на Москву,

на русский вострите уши!

Да будь я и негром преклонных годов,

и то, без унынья и лени,

я русский бы выучил только за то,

что им разговаривал Ленин”

Максим Горький так відгукувався про можливість перекласти його роман “Мати” українською мовою (у листі до Олекси Слісаренка):

Уважаемый Алексей Андреевич! Я категорически против сокращения повести “Мать”. Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие “языком”, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия.

До речі, цей лист опублікували в журналі ВАПЛІТЕ, Максим Горький пізніше “покаявся”, і роман усе ж таки переклали.

ЧОМУ УКРАЇНСЬКА МОВА БУЦІМТО НЕ ПОТРІБНА  

Російський публіцист Іван Аксаков – відомий словʼянофіл і російський шовініст – присвятив велику частину публіцистичної діяльності питанню необхідності зросійщити Україну. 

…спорил с теми писателями, которые старались создать особый Малороссийский литературный язык, и доказывал тщету и ненужность их попыток. Мы вели оживлённую полемику с г. Кулишем, и с г. Костомаровым, и с “Основой”...

Володимир Набоков

Російський письменник-емігрант Володимир Набоков 1944 року видав англомовну книжку про Миколу Гоголя, де писав, ніби той урятував себе від перетворення на українського письменника: 

В период создания “Диканьки” и “Тараса Бульбы" Гоголь стоял на краю опаснейшей пропасти (и как он был прав, когда в зрелые годы отмахивался от этих искусственных творений своей юности). Он чуть было не стал автором украинских фольклорных повестей и красочных романтических историй. Надо поблагодарить судьбу (и жажду писателя обрести мировую славу) за то, что он не обратился к украинским диалектизмам как средству выражения, ибо тогда бы он пропал. Когда я хочу, чтобы мне приснился настоящий кошмар, я представляю себе Гоголя, строчащего на малороссийском том за томом „Диканьки“ и „Миргороды“ – о призраках, которые бродят по берегу Днепра, водевильных евреях и лихих казаках.

Коли не можеш знищити когось – принизь, здається, саме цей принцип століттями обирала Російська імперія як своє головне гасло. Та якщо сама лише мова видається росіянам такою нестерпною, що казати про факт існування України як держави. 

Російська література як один із основних інструментів формування російської ідентичности поколіннями сповідувала ідею “единой и неделимой”. Імперія “от Нила до Невы, от Ганга до Дуная” – такою бачили Росію її співці, незалежно від офіційної форми правління та державного устрою small logo

Про виплекані класичними томами імперські амбіції читайте в наступному матеріалі. 

НАД ПРОЄКТОМ ПРАЦЮВАЛИ
Сова
Сова
фактчекерка на всі крильця