Як окремі західні ЗМІ допомагають відбілитися російському окупанту

І недавно слово йому дали навіть на шпальтах польської газети Wyborcza. Того самого видання, де біля логотипу вже не один місяць – знак про підтримку України. Раніше його печальну оповідь вже публікували на The Guardian та France 24. Днями про нього написали в німецькому Der Spiegel. «Опозиційні» російські видання до уваги не беремо.

Може, «ветеран», як його називають у матеріалі, справді розповів щось таке революційне та унікальне, що варте часу на прочитання? Спойлер: ні. Але, якщо маєте час і сили на «сповідь» ще одного «харошого руского», то цей текст для вас.

«Пішов до прокуратури зі спогадами про війну, які написав у формі книжки»

Уже на цьому реченні хочеться натиснути на хрестик зверху віконця інтернет-сторінки. У росії. Військовий. Приніс. Викривальний текст (на 140 сторінок, до речі). Про війну в Україні. Це або свята наївність, або бажання створити ілюзію, що в росії існує демократія, і де можна отак собі критикувати владу та її зовнішньополітичні рішення і після цього не їхати в невідомому напрямку як не у воронку, то в автозаку. В країні, де за слово «війна» на плакаті тобі «світять» кайданки і в’язниця. А тут ціла «книжка» і за це чоловікові нічого. 

Ба більше, філатьєв розповідає, що написав навіть особисто президентові.

Далі філатьєв розповідає, яка деградація діється в армії рф. От раніше, каже він, було інакше. Його батько був військовим, тож він знається на стані справ у 90-х. 

З останнім реченням важко не погодитися. Але про яку мораль каже філатьєв – годі зрозуміти. Нагадаємо, 90-ті – це дві війни у Чечні, це Осетія, це Абхазія та Придністров’я. Це історії суцільних окупацій територій росіянами. 

Далі філатьєв каже, що хотів би, аби армія росії була сильною, але не для того, щоб нападати на сусідні країни. І щоб це була серйозна структура, а не «пограбована державою структура-каліка з гімна і палок». Що ж, мабуть, єдині люди, які цього прагнуть у нинішні часи, – це росіяни.

«Хотів сам здатися поліції, коли книжку опублікували в інтернеті. Краще сидіти у в’язниці, ніж повернутися на фронт». І так би й зробив, якби не правозахисники. «Намовили втікати»🤦‍♀️ А так би да. Так би звісно посидів. Чого ж ні? Якщо за правду.

Чого ж пішов до армії? «Потрібні були гроші. В свої 33 роки зрозумів, що не маю шансу отримати кредит». Але воювати не збирався. «Я не підозрював, що буде війна. Я думав, що путін хоче підвищити рівень підтримки, як з Кримом, і що ми зайдемо в Донецьк і Луганськ як «миротворці». Я думав, ми піднімемо російський прапор, буде референдум і розповідь про нашу визвольну місію». 

Тобто, питання Криму та Донбасу для філатьєва – однозначно вирішене, і в той момент він був згідний прийти на територію іншої країни, окуповану його країною, тоді він не вважав, що армія не повинна нападати на інших. Тобто, просто піднімати прапор росії на території, де до нього вже хтось прийшов зі зброєю, було для нього цілком нормальним варіантом заробити кошти. Але совість прокинулася лише тоді, коли дійшло, що тепер на жертовну амбразуру кинули саме його.

Що ж далі? Далі «ветеран» цілком серйозно пояснює, що військові не винні в загибелі цивільних. «Їх смерть часто є наслідком збігу обставин, неправильно випущеної ракети, людської помилки». Ні, не спеціально спланованого нападу на сусідню країну, а збігом обставин. Ось як.

«Часто не знаєш, у що стріляєш. PC30 працює на відстані 30-40 кілометрів. Ви отримуєте координати і команду «відкрити вогонь». Ви не знаєте, у що цілитеся і в що влучаєте. Ви навіть не чуєте вибуху. Одного разу ми дізналися, що кілька днів тому розстріляли матір з дитиною. Вони їхали на автомобілі. Почувався жахливо, коли вперше про це почув. Бо ми на передовій не маємо вільного доступу до інформації. Про багато речей і злочинів дізнаємося з пліток або тільки вдома», – і це нічого, що обстріли здійснювали саме вони. Вони ж просто виконували накази. А винен хтось інший. Хтось, хто вищий рангом. 

Місцеві приїзду «визволителів» не раділи, розповідає філатьєв. «Пам’ятаю стареньку, яка хрестилася, коли побачила нас. Спочатку ми подумали, що може вона нас благословляє». Так, звісно, бо як не крути, дуже важко трактувати цей жест правильно.  А якщо відкинути іронію, то навіть якщо ви атеїст, мусульманин, чи католик (як умовні читачі Виборчої), як можна повірити, що цей жест можна потрактувати як благословення? 

Що ж до убивств і зґвалтувань, а також крадіжок, якими ославилися росіяни на весь цивілізований світ, то про перше філатьєв дізнався вже з новин і спершу сприйняв це як «західні фейки». Бо військові, з якими він був, такого не робили. Але обережно каже, мовляв, розповідає лише про свій досвід. «Мені траплялося затримувати українців, яких ми підозрювали в шпигунстві, але ми їм нічого не зробили. Ми їх передали ОМОНу. Не знаю, що з ними було далі. Один хлопець із мого загону навіть розлютився, коли один із нас просто грубо розмовляв з полоненими». Можна уявити, що могло статися з полоненими після розмов з омонівцями. Але філатьєв наче вперто не бачить своєї ролі в усій цій ситуації.

А от щодо другого… Зізнається, що крали. Ну, але знову ж таки все списує на війну і погано оснащену армію. Сам, каже, вкрав лише шапку. А от інші…

«Хлопці крали залишені в офісах ноутбуки, телефони та навушники. Найбільше крав наш командир. Напакував цілу фуру: офісні крісла, комп’ютери, письмовий стіл. А потім возив з місця на місце. Ми нишком посміялися з нього», – бо це ж справді дуже потішно – красти речі, на які інші люди заробили своєю працею, поки ці люди ховаються десь по підвалах, бо ви прийшли в їхні будинки зі зброєю. 

«Я нікого не виправдовую, але я також розумію, що війна – це ненормальні людські умови. І я знаю, що більшість із цих людей ніколи не могли дозволити собі кросівки чи iPhone. Побачили комп’ютер, який коштує дорожче місячної зарплати солдата», – а це, як ми розуміємо, автоматично дає право присвоїти це собі. Бо це ж війна. І байдуже. що цю війну почала ваша сторона.

Далі звучить вже досить поширений наратив про те, що зрадником країни є не він, а чиновники та путін. Бо саме вони обкрадали країну роками, а потім почали війну. І в якийсь момент здається, що вся задумка оцього інтерв’ю якраз і зводиться до того, про що писала ще пів століття тому Ханна Арендт. Про банальність зла. Бо знову звучать слова про те, що «я – звичайна людина», «я не думав», «я не знав». Аж до основного послання: «Захід не повинен відвернутися від тих росіян, які проти війни. Їх багато, навіть якщо вони мовчать. Ворожнеча, ненависть, звинувачення одне одного призведе до того, що в дурних російських головах, навіть якщо вони хороші по натурі, почнуть з'являтися думки про те, що потрібно об'єднуватися навколо влади, тому що крім Росії нас всі ненавидять». Це звучить на фоні того, що ряд країн ЄС відмовилися видавати візи росіянам. 

В одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю американський історик Тімоті Снайдер сказав, що «проблема росіян у цій ситуації в тому, що часто вони продовжують думати, що вони в центрі уваги. Хочуть розповісти, як страждають». Власне цим і займається філатьєв. Замість того, щоб пробувати наводити лад всередині країни, яка й привела до влади путіна і ко, він їде за кордон розповідати, що росіяни в принципі і не винні. І ніякої відповідальності за те, що робить ледь не одноосібно путін, не несуть. 

Тобто, поки за кордон виїхали мільйони українок з дітьми, рятуючись від острілів російських солдат, ці самі російські солдати потім можуть аналогічно виїхати за кордон і, умовно, жити з біженками в одному будинку. Бо вони покаялися. Після Бучі, Гостомеля, а тепер ще й Ізюма.

Питання, навіщо голос «хароших рускіх» узагалі звучить на шпальтах таких видань як Wyborcza, Der Spiegel, The Guardian, France 24, бо з «опозиційними» російськими виданнями якраз все зрозуміло. Чи на часі взагалі давати голос тим, хто «розкаявся», поки війна триває? Бо навряд чи це справді про баланс думок

Авторка: Ірина Небесна