Про що насправді говорять підписи українських гетьманів і московських царів?

Відблиск меншовартости. В українському сегменті соцмереж, а подекуди й в медіа, знову спалахнув тренд пишацтва. Порівнюють підписи українських гетьманів та московських царів. Пишуть, що перші “розлогі й складні у відтворенні, а ватажків московитів повторюють їхні імена, як курка лапою”. З цього роблять висновок про рівень інтелекту й освіти.

Ця картинка й справді викликає захват в української авдиторії. Проте вона жодним чином не показує недолугість або рівень освіти. Ба більше — такі “пишні” підписи радше показують нижчий ранг їхніх власників. Дивує? Цьому є пояснення.

За словами історика Олександра Алфьорова, усі монархи ставили в підписі лише своє ім’я, в більшому просто не було потреби. Тоді як у підписах гетьманів часто зашиті різноманітні приписки про посаду абощо.

“Такі самі підписи [як і в російських царів - ред.] у всіх тих Людовиків та Карлів. У підписах гетьманів є формула “рукою власною” та часто приписки “їх королівської” чи “царської” милості. Одночасно й сама посада “гетьман Війська Запорозького”. Такі підписи радше про ранг нижчий засвідчують”, — пояснює Олександр Алфьоров.

Історик Володимир Баров погоджується зі своїм колегою: чим вищий ранг, тим лаконічніший підпис. Підпис монарха мав бути чітким і зрозумілим для кожного виконавця, незалежно від його освіченості. Натомість гетьмани вживають подібні підписи у листах до старшини. Вони люди одного кола й освіти, тому не було сенсу спрощувати, каже Баров.

“Це про титулатуру та культуру підписів того часу. Передусім, підпис як частина особистого стилю. Українські гетьмани жили в системі цінностей бароко, коли був важливий не тільки зміст, але й форма. Також багато з них мали непогану освіту на рівні з тогочасною Європою. При листуванні треба було показати свій рівень. Письмове спілкування як визнання "рівний рівному".

Московські та російські царі жили в іншій парадигмі й культурній нормі. Головне — ім'я государя як символ його влади. Кожен, хто його бачить має розуміти, від кого надійшов наказ. Персональний стиль та краса тут були неважливі”, — розповідає Баров.

Що стосується освічености, то, за словами Барова, далеко не у всіх царів була повноцінна системна освіта. Їм не треба було бути експертами, для того існували радники та міністри. Звідси зневажливе ставлення до вчености й науки як чогось вторинного, залежного від влади.