“Війна путіна” та “помилка України”: як Юлія Навальна вигороджує росіян

Вдова російського опозиціонера Алексєя Навального потрапила до переліку у категорії “Лідери” разом з 23 іншими особистостями, серед яких глава Офісу президента України Андрій Єрмак (це єдиний українець, який потрапив до впливової сотні). Окрім того, що Time привернув додаткову увагу до Навальної, вирішивши, що вона варта обкладинки, в номері опублікували з нею інтерв'ю журналіста Саймона Шустера. У ньому вона говорила про “війну путіна” та “помилку України”.

Вибір журналу викликав резонанс в українському інформаційному просторі: від появи мемів з бутербродом на обкладинці Time до рефлексій на окремі цитати “впливової лідерки”. “Отака-от лідерка, яка змінила в цьому світі десь нічого”, “Мій кіт має більше впливу ніж вона”, “Питання риторичне: на що вплинула Навальна? Цього не знає навіть Time”, “Якщо Юлія Навальна така впливова, чому росія досі воює?” - це лише мала частина коментарів із цього приводу в соцмережах.

Але поки українці обурюються, західний світ підтримує Навальну, в їхніх очах вона продовжує “боротьбу” свого чоловіка. Якщо під боротьбою мається на увазі нічого не робити, то тут команді навального на чолі з вдовою немає рівних. Сам він у якості опозиціонера запам'ятався хіба що фразою про “Крим – це не бутерброд”, а ще тим, що прилетів до росії, сів до в'язниці та вмер.

Після цього вдова оголосила, що продовжуватиме його справу. При цьому її методи так само пасивні та нічого не вирішують. Варто нагадати, як під час спецоперації “Вибори” Навальна з соратниками організували акцію “Полудень проти путіна”, коли учасникам “протесту” пропонували прийти, постояти й піти (посилання в коментарях). Потім черги “протестувальників” на дільницях дозволили путіну говорити про масову явку та легітимізувати процес виборів.

Коли Навальну запросили до Європарламенту, у своїй промові вона згадала війну в Україні. Але не засудила агресію своїх співвітчизників, а повідомила, що за два роки задіяли зброю, гроші, санкції й нічого не допомогло. Як вихід запропонувала розслідувати фінансові махінації путіна і його оточення. Що це як не заклик припинити допомагати українцям і надавати кошти на розслідування “Фонду боротьби з корупцією” Навального?

Продовжує роздавати поради російська “опозиціонерка” і в інтерв'ю Time. Так, вона вкотре свідомо поширює наратив, який відповідає порядку денному “хороших росіян”. Вона називає війну росії в Україні “війною путіна”, яку підтримує “агресивна меншість”. Цей меседж особливо цинічно було читати в день, коли росіяни запустили Іскандери на Чернігів, внаслідок чого загинули 18 людей, а понад 60 отримали поранення. Мабуть, особисто путін відправляв ці ракети.

Після слів Навальної про те, що “десятки мільйонів людей у росії не підтримують війну” навіть Саймон Шустер зауважив, що спілкувався з командою Володимира Зеленського і там вже не вірять у ці слова, мовляв війна проти України – це війна росії, і немає сенсу шукати “хороших росіян”.

Навальна назвала фразу “хороші росіяни” поганою. З її слів, антивоєнні росіяни існують, але їхню активність знижує страх: “Важливо підтримувати цих людей, і я вважаю, що ігнорувати їх – це помилка влади України”. Далі вона висловила думку, що “звичайні українці” розуміють, що “не всі росіяни проти них налаштовані”. А український уряд повинен пам’ятати про “антивоєнних росіян”, бо це “вочевидь війна путіна”.

Наратив про “війну путіна” так звані “хороші росіяни” просувають від початку вторгнення. Вони намагаються відмежуватися від агресії своєї країни та відбілити воєнних злочинців. Мовляв, путін — поганий, а решта росії – чудова. Але бомбардують наші міста, вбивають, ґвалтують, мародерять не путін, а тисячі й тисячі російських військових. Соціологія підтверджує, що самі росіяни здебільшого війну підтримують.

Цей наратив виник, щоб у майбутньому зменшувати покарання за злочини та пом’якшувати санкції. Сама Навальна відверто називає санкції, які були запроваджені Європейською Унією та Великобританією після вбивства Навального “просто смішними”, бо вони проти “пересічних співробітників в’язниці”. З її слів, “більшість людей, які служать у російських правоохоронних органах, навіть не мають паспорта. Вони можуть виїжджати лише до кількох країн, наприклад до Єгипту, В'єтнаму”. Така риторика дещо схожа із розповідями про “бідних хлопчиків”, яких відправили на війну проти їх волі.

Якщо для українців важливо, щоб кожен росіянин був покараний, то для “хороших росіян” покарання заслуговують лише ті, хто займають високі посади, інші ж – “маленькі люди”, вони лише виконують накази та нічого не можуть вдіяти.

Риторика Навальної не дивує. Імперськість глибоко закорінена у свідомість більшості росіян. Недарма вона згадує про змішані родини, що є продуктом імперського міту про “один народ” і зв'язок, якого насправді немає: “Є сім'ї, в яких мама – українка, а тато – росіянин, чи навпаки… Це було так поширено – мати родичів з обох боків”. Насправді заяви про “родичів з обох боків” – це меседжі російської пропаганди для країн, які росія вважає “своїми” і намагається “повернути додому”.