Як у підручниках російської мови поширювали пропаганду

росія проводить політику зросійщення на тимчасово окупованих територіях і освіта відіграє в цьому процесі ключову роль. Школи переходять на російські стандарти за російськими підручниками, залишають лише лояльних до «нової влади» педагогів, виключають із програми історію України, українську мову та літературу, водночас впроваджують російську ідеологію. Це знищує українську ідентичність та формує у дітей образ росії як батьківщини.

Русифікація відбувалася й раніше — і під час російської імперії, і в совіцький період, коли спочатку була проведена «українізація», а потім почалося витіснення української мови з культури, освіти, науки та побуту.

Коли Україна здобула незалежність, українська мова отримала статус державної – офіційні установи, документація перейшли на українську. На початку 90-х років у більшості шкіл українська мова стала основною й під час викладання, але подекуди домінувала російська.

Так, нам до рук потрапив підручник російської мови для 8 класу, за яким викладали цей предмет у школах Кременчука в перші роки Незалежности. Перш ніж він сконав у нетрях переробленої макулатури, ми вирішили його дослідити.

Підручник видало в 1994 році видавництво «Освіта». Його затвердили в Міністерстві освіти України. Упорядковував його колектив із чотирьох авторів.

Уже в преамбулі підручника автори звертають учнів у «правильне» ідеологічне річище. Російська мова названа «рідною». Знати її потрібно не на рівні «писати та говорити», а «як впливати силою слова на людей».

Далі у введені автори розповідають про вплив української мови на російську і про відмінності між двома мовами. Але подають це у зневажливому тоні, мовляв, вплив легко виявити по вимові, бо «тут відзначається найбільший процент помилок (окання, фрикативне «г» тощо)».

У книзі «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» авторка Євгенія Кузнецова розповідає про упорядників статті «Русский язык в школе», які радили вчителям та укладачам підручників підбирати речення для прикладів так, щоб вони показували «могутність та велич нашої батьківщини». Хоча ця методичка була написана перед розпадом совіцького союзу, підручник, виданий у 1994 році, послуговується цими ж принципами.

Автори дуже наполегливо возвеличують «родіну». До прикладу, учням, вже на 20-й сторінці пропонують прочитати та проаналізувати два тексти, визначити їхню тему. У першому розповідається про те, як «заграничні красоти» викликають перед очима картини «родіни», що аж «всередині усе щемить і ледь стримуються сльози», другий – починається із фрази «родіну як батьків не обирають». Оскільки це уривки із творів російських радянських письменників, то про яку «родіну» йде мова здогадатися не складно. Але це нескладно нам, дорослим.

Серед авторів, з чиїх творів взяли приклади, левова частка – це Пушкін, Толстой і Лєрмонтов. Інші автори менш відомі, але ідеологічно "правильні".

От лише кілька прикладів речень, де підліткам пропонують розставити розділові знаки або визначити частини мови:

1) Багато хто говорить: «Ми любимо Батьківщину». Це важливі слова і потрібно мати на них право. Але це право потрібно завоювати: трудом, навчанням, боротьбою, життям.

2) Не може бути, щоб під час думки про Севастополь, не потрапило до вашої душі відчуття якоїсь мужності, гордості, щоб кров не стала швидше текти у ваших жилах.

3) Хто батьківщині зраджує – того народ зневажає.

4) Хто ніколи не був на вершині Івана Великого, кому ніколи не траплялося кидати поглядом на усю нашу давню столицю з кінця в кінець, хто ніколи не милувався неоглядною панорамою – той не має поняття про Москву.

5) Я жити хочу так, щоб батьківщині віддати останній серця рухомий поштовх, щоб помираючи я міг сказати, що помираю за батьківщину-мати.

6) Батьківщина-мати – вмій за неї постояти!

Тобто учням не тільки пояснюють правила синтаксису чи граматики, а й закладають в їхню свідомість думку про обов'язок віддати життя за "родіну". Готовність брати участь у війні на боці росії проти інших держав – це частина російської ідеології, яку вона пропагує під виглядом патріотичного виховання. Схожий процес нині відбувається в освіті на тимчасово окупованих територіях.

Зв’язне мовлення у підручнику пропонують опанувати за допомогою описів пам’ятників історії та культури. Кожен другий опис, який пропонують розглянути, – це або опис російської церкви, або «усадьби», де бавили свій час імперські письменники:

«На річці Нерлі зводиться в 1165 році церква Покрова Богородиці – один із кращих пам’ятників архітектури», «Варфоломій Варфоломійович Растреллі був архітектором і його головні твори – палаци та церкви, створені у середині 18 ст., вони вирізняються надзвичайним розмахом та пишнотою»,

«Російська дєрєвня полюбилась Пушкіну з дитинства»,

«Дачне Підмосков’я. Чіткий зимовий пейзаж» тощо.

Також учням пропонують аналогічно описати пам’ятники архітектури на фото. Як не дивно, пропонують описати пам’ятки Києва, але невипадково обирають Андріївську церкву та Маріїнський палац, бо їхнім архітектором був уже згаданий Растреллі – італієць, який жив і працював у російській імперії.

Цікаву примітку ми знайшли в ще одному описі. У ньому мова йде про природу Чернігівщині, зокрема є таке речення:

«…і мимоволі здається, що за рудим мисом з'являться струги запорожців».

У примітці пояснюють, що струг – це «старовинне російське річне судно». Ця примітка, яка пояснює, що запорозькі козаки плавали на "російських» човнах", видає пропагандистський наратив про історію України як частини російської. І що історична-культурна спадщина в нас спільна.

Твори та питання наприкінці навчальної чверті – це окрема категорія. Діти повинні не тільки продемонструвати, чи запам'ятали правила, а ще й – чи затямили ідеологічні постулати. До прикладу, школярам пропонують відповісти, як вони розуміють наступні вислови:

«І дим вітчизни нам солодкий та приємний»,

«До останнього подиху будь вірний вітчизні»,

«Не бійся смерті – бійся поразки».

Інше завдання – прочитати текст і пояснити, що таке батьківщина і як моральна людина повинна ставитися до батьківщини, навіть якщо бачить в ній недоліки.

В іншому завданні потрібно дати відповіді на запитання, серед яких: чи можна назвати патріотом людину, яка байдужа до її історії та культури? В яких життєвих ситуаціях патріотичне почуття вимагає від людини подвигу?