Як працює російська культурна експансія

Авторка - Альона Маліченко

У середині березня у французьких містах Парижі та Таверні пройшов фестиваль “російського кіно”.  До програми фестивалю включили фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".

Реакція української громадськості на цю подію була прогнозованою: від справедливого обурення до гніву. Дипломати з посольства України у Франції звернулися до Міністерства культури Франції, щодо привласнення організаторами фестивалю української кінематографічної спадщини. 

Авторськими правами на фільм володіє Національна кіностудія імені Олександра Довженка. У коментарі «УП.Культура» кіностудія повідомила, що не отримувала запрошень або листів на участь фільму в фестивалі (яка несподіванка – росія краде).

Офіційне звернення до організаторів фестивалю направило представництво Українського інституту у Франції. Потому воно отримало від них відмову на вимогу зняти "Тіні забутих предків" з фестивальних показів. Мотивували це тим, що організатори залишаються "осторонь від політичної боротьби". 

На прикладі цього кінофестивалю, хочемо продемонструвати, як російська культура стала цінною зброєю в руках російських імперців, зокрема у Франції. Ми не додаємо лінки на оригінальні статті та програму фестивалю, за потреби їх нескладно знайти.

Культурний наступ

Кіно, література, балет, театр – це складові "русского міру", які вони використовують як зброю для продовження російської імперської експансії по світу. Працювали росіяни за класичною схемою – вкладали мільйони на створення представництв своїх культурних установ за кордоном та встановлення довготривалих зв’язків між ними та закордонними музеями, фондами, науковими інститутами та місцевими культурними діячами.

На ці кошти також організовували виставки, фестивалі та концерти, де місцевій публіці пропонували помилуватися картинами “русского художніка”, “русскім спєктаклєм” чи “русскім кіно”. Така культурна експансія створила ґрунт для формування образу "іншої росії": культурної та невинної. Цей образ у подальшому допомагатиме не тільки виправдовувати агресивні дії росії, а також пом'якшити санкції та уникнути покарання за злочини. 

І 2022 рік показав, що гроші, вкладені росіянами в культуру, відпрацьовують себе. Багато західних інституцій транслюють думку, що митці за дії влади не відповідають, і намагаються примирити росіян та українців. Раз по раз лунають заяви на кшталт “Хіба винний Пушкін/Достоєвський/Чайковський у війні?”, а українців, які вимагають кенселити російську культуру, називають занадто радикальними. 

При цьому, культурна експансія росіян так само агресивна – вони відверто пропагують свою “велич” на тлі інших культур. Варто пригадати слова директора Ермітажу, що назвав російську культуру “своєрідною спецоперацією”. З його слів, “культурний експорт важливіший за імпорт”, а російські виставки за кордоном – це «потужний культурний наступ”, який дозволяє домінувати над іншими. 

У тому ж інтерв’ю директор Ермітажу не приховував, що наступ культурний збіг у часі з військовим. На початок повномасштабної війни виставки з фондів російських музеїв проводили у Франції, Італії, Великобританії та Іспанії. 

Лише вторгнення змусило розірвати співпрацю Лондонської національної галереї та державного музею імені Пушкіна. При цьому, директорка музею Марина Лошак із моменту вступу на посаду в 2013 році зосередилася саме на розвитку зв'язків музею з інституціями за кордоном. Називали це “підвищенням його міжнародної репутації”. Як бачимо, росія готувала не тільки анексію Криму й війну на Сході України. 

Готували культурний ґрунт за кордоном серед іншого й за кошти олігархів, соратників путіна. На початку березня 2022 стало зрозуміло, наскільки далеко пустив свої мацаки цей спрут, адже низці музеїв та фондів зі світовим ім’ям довелося розірвати стосунки із росіянами, пов’язаними із кремлем. 

Наприклад, Музей та Фонд Гуггенхайма в Нью-Йорку попрощалися із олігархом Потаніним в опікунській раді. Олігарха Петра Авена звільнили з посади опікуна Королівської академії мистецтв у Лондоні, музей також повернув йому пожертву, призначену на майбутню виставку. Лондонський фонд Тейт відмовився від підтримки Віктора Вексельберга. До введення санкцій США у 2018 році він ще й надавав фінансову підтримку Лінкольн-центру та Карнегі-холу у Нью-Йорку. У травні 2022 року потрапив у скандал паризький «Центр Помпіду», коли виявилося що музей отримав 1,3 мільйона євро від фонду олігарха Потаніна впродовж 2016-2021 років. На хвилі обурення, коли ця інформація попала на шпальти «Ле Монде», музей призупинив третій платіж у розмірі близько 619 тисяч доларів.

Прикладом російської культурної експансії є також і фестиваль “російського кіно”, започаткований 10 років тому (знову згадаймо, що сталося в 2014 році).

На сайті фестивалю зазначені його засновники – організація “Інша росія”. На перший погляд, серед організаторів лише французи. Але погляньмо на їхній бекграунд. Почесною президенткою є Маша Меріль. Її називають французкою акторкою і письменницею, але вона донька “князя Гагаріна” –  російського емігранта, що втік із російської імперії за часів революції 1917 року. 

Президентом організації є Жан Радвані – французький географ та геополітик, що на початку кар’єри писав про радянське кіно. Але чим далі, тим специфічнішими ставали його опуси. Особливо після повернення з москви, де він п’ять років очолював франко-російський дослідницький центр. Починаючи з 2013 року, він написав “Повернення з іншої росії. Занурення в країну путіна”, “Розуміння росії: виклики й трансформації”, “росія: запаморочення влади”  та “росія: велика держава, ослаблена держава”. Останні дві вийшли у 2023 році. Також він відвідував “Валдай”, “дискусійний клуб”, який влаштовує російська влада з 2004 року. 

Після перерви “через ковід та війну” Жан Радвані транзитом через Грузію дістався росії. Після цього написав статтю “Москва, січень 2024. Мирна столиця у світі війни?”. В ній розповідає: за час його відсутності столиця росії стала кращою, війна там майже не відчувається, військова пропаганда “стримана”, військова економіка постійно зростає. Ще він поспівчував колегам, теоретикам кіно, відрізаним від західного середовища, та дорікнув путіну за його політику. 

Жан Радвані

Раніше ще одним почесним президентом фестивалю поряд із Машою був Жан-П'єр Шевенман — французький міністр 1980-х і 1990-х років. У 2017 році він отримав орден дружби у кремлі з рук путіна “за заслуги у зміцненні дружби та співпраці між народами, плідну діяльність щодо зближення та взаємозбагачення культур націй та народностей”. Це либонь найголовніше, що треба знати про цього політика. 

До 2022 року фестиваль “російського кіно” мав іншу назву – “Коли росіяни…”. Кожного року програма показів містила нове дієслово у назві (“Коли росіяни мріють”, “Коли росіяни сміються” тощо). У березні 2022-го пройшов фестиваль “Коли росіяни подорожують”. Чомусь робити підбірку під назвою “Коли росіяни вбивають” чи “Коли росіяни ґвалтують” організатори не захотіли. У рік повномасштабного вторгнення фестиваль провели ще двічі (!), але вже під назвою “російського кіно”.  

Після  зміни назви фестиваля також з’явився новий сайт. Вочевидь засновники хочуть відмежуватись від підтримки російської влади, яку мали в минулому. В 2024 році організатори дякують партнерам – меріям міст Париж та Таверні та кільком меценатам. Але старий сайт фестивалю “Коли росіяни…” пам’ятає куди більшу кількість спонсорів: тут і російське посольство у Франції, і “Газпром”, і “Росатом”, і низка організацій з голосними назвами типу “Легенди кремля” (у 2016-2017 роках їх навіть виносили на афіші). 

І от організатори з таким шлейфом у біографіях вчергове проводять кінофестиваль. З якою метою? Бо “навіть у ці неспокійні часи, попри насильство з боку нинішньої влади” хочуть захистити російську культуру, зокрема у сфері кіно. А в програмі показів прямо говорять, що російських творців “не можна асоціювати з дедалі більш диктаторською владою, яка керує їхньою країною”. Тобто знову транслюють думку – винний лише поганий путін, а всі інші росіяни – ні. 

Чи виконав фестиваль свою місію у відмежуванні від агресії? 

На жаль, так. Його кінопокази відвідали три тисячі осіб. До всього, міська голова Таверні, відкриваючи фестиваль, підкреслила його важливість в контексті війни в Україні. Але не поспішайте радіти. З її слів, підтримки нині потребують саме росіяни: “Наслідки війни великі, в усіх сферах, включно з культурою. Ось чому нам здається важливим і необхідним почути вільне слово, минуле чи сучасне, російських митців та інтелектуалів”. 

Про Україну згадували хіба що в контексті території, де точиться війна.

Апропріація чужої культурної спадщини

Російська культура – не тільки зброя, яка відбілює її агресію в очах західного світу, вона також допомагає нищити й поглинати культури інших націй, які росія вважає “своїми”. Кремлівські пропагандисти за допомогою культури активно просувають наративи про спільну з Україною спадщину та про відсутність української культури як такої.

Через культуру цивілізований світ пізнає країни і формує для себе їхній образ. Тому завдяки таким наративам, росія ефективно впродовж десятиріч формувала образ власного “величного” історично минулого, тоді як Україну називала штучною державною. Бо немає культури – немає й національної ідентичности. Якщо ж українським митцям вдавалося пробити цю стіну, то їх надбання знецінювали або присвоювали. 

З огляду на це, не дивно що організатори фестивалю “російського кіно” включили в програму показів “Тіні забутих предків”. Схоже, вони це зробили через знаковість кінострічки для української культури. Яка, на думку пропагандистів, існувати самостійно не може, їй відводять роль такого собі російського придатка. 

4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» під час показу фільму почався публічний протест проти нової хвилі репресій проти інтелігенції (напередодні було заарештовано низку українських митців, поетів, художників). Ця подія навіть обросла легендами. Зокрема, найвідомішу фразу, з якої почався протест, приписують Василю Стусу. Але за спогадами очевидців, фразу "Хто за нас, встаньте в знак протесту!" вигукнув В’ячеслав Чорновіл. 

"Хто за нас, встаньте в знак протесту!"

Сергій Параджанов сам неодноразово критикував радянську владу та її культурну політику. За свою позицію та підтримку української інтелігенції його засудили з політичних мотивів на п'ять років таборів суворого режиму. Лише через пів століття, в січні 2024, видатного режисера реабілітували в Україні. 

Чи розповідають організатори фестивалю у Франції про все це? Чи хоча би про таку течію, як українське поетичне кіно, яка розпочалася з появою “Тіней забутих предків”?

Ні, натомість говорять, що Параджанов – це “совіцький плавильний котел у найкращому вигляді” та “вірменин із Грузії, вишколений у москві, щоб відродити зниклий український світ”. Погодьтеся, дещо відрізняється від відомих слів самого Параджанова, що він “вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у совіцькій в’язниці за український націоналізм”.

Взагалі про причетність стрічки до України з його опису пересічному європейцю буде складно здогадатися: знято її в УРСР; національність Михайла Коцюбинського не згадують, він просто письменник; Іван та Марі (так в оригіналі) – діти з двох ворогуючих родин; подія відбувається “в минулому серед гуцулів, гірського населення Буковини та Русі, в Карпатах”. Єдина згадка про Україну – місце виробництва – Кіностудія імені Довженка, але й там подано російське написання Kiev. 

Сергій Параджанов

Частковою заслугою шедевральности картини називають “спритну камеру” оператора Юрія Іллєнка й говорять, що ця робота підштовхнула його до режисерської роботи. При цьому класик українського кіно удостоївся лише епітета “учень геніального Сергія Урусевського”. Цікаво, скільки людей без гугла зможе відповісти “Хто такий Сергій Урусевський і в чому геніальність цього російського (хто б сумнівався) кінооператора?”

Також у програму показів включили ретроспективу з трьох стрічок Лариси Шепітько. Режисерка народилась у Бахмуті, ходила в школу у Львові. Потім навчалась у московському ВДІКу (у майстерні Олександра Довженка до його смерті у 1956 році). Вона встигла зняти чотири стрічки – російською мовою. Останніх двох фактів вистачило для того, щоб в очах організаторів вона стала російською режисеркою. 

Фестиваль вкрав не тільки нашу спадщину. В покази включили дві стрічки Отара Іоселіані. Грузинський режисер, який з 1982 року мешкав і працюв у Франції, куди емігрував через проблеми з радянською цензурою. Що з цього зробило його кіно “російським”? Знову таки навчання у ВДІКу та російська мова, яка лунала в одному з фільмів фестивалю (інший зняли повністю грузинською). 

І мова, і навчання в “престижному столичному” внз є маркерами “русского міра”. Щодо мови, це відома політика росії: її вплив закінчується там, де закінчується російська мова. Щодо ВДІКу, у часи СРСР (а також у 2000-х роках вже незалежної України), панувала думка, що всі найкращі можливості відкриваються тільки в "центрі", тобто в москві. Нав’язували думку, що досягти чогось у творчій царині можна лише залишивши "провінцію" і поїхавши навчатися до столиці росії. Досягти визнання в професії також було простіше, якщо людина працювала в москві та знімала кіно (писала книги, пісні тощо) російською. У такий спосіб, росія зросійщувала представників інших культур і поповнювала свою “культуру” талантами. 

Наостанок додамо, що наше обурення від показу "Тіней забутих предків" пройшло непоміченим у самій Франції.. Ми моніторили тамтешні новинні медіа під час фестивалю і не знайшли інформацію про український протест. Його висловили лише окремі наші інституції, про які ми згадували на початку (за що їм велика дяка). Жодних заяв чи дій у відповідь на апропріацію нашої культурної спадщини з боку Державного агентства України з питань кіно чи Міністерства культури ми не знайшли. Схоже, стратегії протидії російській культурній пропаганді в державних інституціях, які мали би опікуватись українським кіно, просто немає. Натомість росіяни не зволікають, а заповнюють голови західного світу своїми сенсами