Як росія мітить територію своїми церквами

Церкви цього типу почали масово з'являтися в XIX столітті, коли російська імперія активно розширювала свої кордони та поглинала культури інших націй. Російська влада швидко зрозуміла, що архітектура може бути потужним інструментом у нав'язуванні імперської ідеології. Через архітектуру росія намагалася стерти культурну ідентичність підкорених народів і утвердити свій контроль над ними, тобто підкорити місцеве населення не лише політично, але й духовно.

Для поширення імперського міту грошей не шкодували: церкви московського патріархату будувалися за типовими проєктами по всій імперії, від України до Кавказу. Вони наслідували архітектурні традиції москви, пєтєрбурґа та ярославля, натомість витісняючи український сакральний стиль.

Як зазначає журналістка й одна із найбільших дослідниць цього питання Ірина Пустиннікова в книзі "Культурна експансія" (видана “Твоєю Підпільною Гуманітаркою”), головна ідея цієї забудови була проста і водночас небезпечна: "Якщо церкви в Калуші такі самі, як у Калузі — значить, це одна земля й один народ".

На той період в Україні існували свої архітектурні традиції будування церков – гуцульська, волинська, буковинська, подільська, наддніпрянська, додайте сюди “козацьке” бароко, українську готику, дерев’яні храми тощо. Але все це було витіснено російським стилем, який дотепер не здає позицій. Типові проєкти передбачали не тільки креслення та обрахунки, прописувалися навіть такі деталі як кількість дошок чи цвяхів.

За таким принципом зводили не лише нові церкви, а й перебудовували під час “реконструкцій” ті, що вже існували. Внаслідок цього були знищені їх автентичні архітектурні риси, як-то фрески, вівтарі, фігурні профілі вікон та інші сакральні елементи.

Єдиної назви для храмів у “російському стилі” не існує. Можливо тому, що цей стиль вчергове свідчить про улюблене заняття росії – привласнювати чуже. Типова архітектура МП – це насправді збірна солянка з елементів візантійської, російської класичної та давньоруської архітектури. Такі споруди називають єпархіальними, синодальними або використовують термін “історизм”. Але якщо це історизм, то, як слушно зауважує Ірина Пустинникова, – чию історію він представляє? 

У Білорусі такий вид церков МП називають “муравйовками” на “честь” генерал-губернатора Михайла Муравйова, що мав прізвисько “кат” і розробив програму заходів для поширення “в Північно-Західному краї русскай народності”. Зокрема, на “відновлення” старих і будівництво нових церков Муравйову виділили 500 тисяч рублів.

Цікаво, що й Ірина Пустиннікова, й білоруський етнокультуролог Тодар Кашкуревич побачили у масовій забудові церквами МП схожий яскравий образ – російська імперія “мітила” ними міста ніби мітить територію пес.

Потому імперський колоніальний проєкт змінився на радянський, коли релігія була поза законом, а будівлі церков знищували. Коли ж настали часи незалежної України і громади почали відбудовувати церкви, виявилося, що за століття імперщини та радянщини традиції українського храмового будівництва були втрачені. По всій країні почали будувати храми за зразками “російського” стилю, помилково вважаючи його за питомо український.

Як відрізнити церковну архітектуру російської традиції від української:

1) “Золоті купола”

Традиційно для православ’я позолоту на куполах мали лише найголовніші святині, та й ті золотили помірно. За традицією церков МП, особливо збудованих вже в незалежній Україні, позолоту має кожен храм. Навіть перебудований з магазину промтоварів (є таке у Кременчуці). Порівняйте, до прикладу, позолоту Михайлівського Золотоверхого собору із будь-якою церквою МП у вашому населеному пункті.

 2) “Цибулини”

Цибулясті бані, поперечник якої часто більший за висоту, – це характерна ознака російської храмової архітектури. Вони відрізняються від традиційних українських грушоподібних куполів, які мають природне завершення кожної бані. В українських церквах куполи мають чітко структуроване розміщення, на відміну від хаотично розташованих куполів у церквах московського типу.

3) “Жираф’ячі шиї”

“Барабаном” або “шиєю” називають ту частину будівлі, яка тримає купол. В російській традиції – він часто довгий, тонкий і неспівмірний верхівці. Тоді як для української традиції характерна співмірність купола, “барабану” та самої будівлі в цілому.

4) Розцяцкування

Російська церковна архітектура вирізняється буйством кольорів та пишним декором із безліччю візерунків. В українських церквах, навпаки, зовнішнє та внутрішнє оздоблення було стриманішим: здебільшого, стіни білили, а дахи фарбували в зелений. Візерунки, якщо використовували, як в епоху бароко, то помірно. Для розуміння погляньте, скажімо, на Андріївську церкву у Києві та Собор Василя Блаженного на красній площі. Нам таке побєдобесіє кольорів та візерунків не притаманне. І, якщо вам здається, що в оздобленні церков МП ви іноді бачите напівкруглий візерунок схожий на кокошнік – вам не здається.

5) Шатровий верх дзвіниці (дах пірамідкою)

Цей стиль створили італійські архітектори для московії XVI-XVII століть. На відміну від бань тут навантаження розраховано на стіни храму. Завершується уся композиція дахом-пірамідою, на верхівці якої або хрест, або маленька цибулина з хрестом. Українській архітектурі такі конструкції були невідомі, за винятком карпатських дерев'яних церков. Вони мали шатрові перекриття з одним або кількома заломами, які допомагали позбавлятися зайвої вологи під час опадів.

6) Хрест

Головний символ архітектури МП – це восьмикінцевий хрест із скісною поперечиною. Традиційний український хрест такої поперечини не мав і здебільшого спирався на півмісяць.

Що робити з цими церквами-цибулинами, які роблять наші міста схожими на Твєрь чи Суздаль?

В ідеалі – повернути первинний вигляд українським храмам, які були спотворені реконструкціями московського патріархату. Також важливо зводити нові церкви відповідно до сучасности, адже в XXI столітті “золоті купола” виглядають як несмак. Крім того, маємо голосно проговорювати, що проблема архітектурної “церковної окупації” існує. Що рпц активно просувала свій стиль, витісняючи автентичні українські традиції.

Цією проблемою повинні перейматися не тільки культурологи, але й архітектори, священники, віряни та й пересічні українці. Сподіваємося, що з прийняттям закону, що забороняє діяльність релігійних організацій, пов’язаних із росією, перші кроки d цьому напрямку будуть зроблені. Інакше “цибулини” будуть продовжувати “проростати” по українських селах і містах як гриби після дощу