Міфи про Стамбульську конвенцію: про що вона насправді

Повна назва документа – «Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами». Навіть якщо вам не хочеться читати всі 50 сторінок, то в назві чітко пояснено, чого він стосується – захисту права КОЖНОГО, не питаючи про те, людину якої статі ви любите, чи як себе ідентифікуєте. Вас захищають від насильства над вами просто тому, що ви є. 

 

А про сексуальну орієнтацію в конвенції згадують лише раз, коли пояснюють, що нікого не можна дискримінувати через неї. У документі також немає жодного слова про зміни у сімейному кодексі, тож незрозуміло, як людина, яка його читала хоча би раз, побачила там щось про одностатеві шлюби. 

У конвенції справді йдеться про боротьбу з насильством передусім проти жінок, однак там також чітко вказано: «Сторони заохочуються застосовувати цю Конвенцію до всіх постраждалих від домашнього насильства». А від нього, як ми знаємо, може постраждати кожен, незалежно від статі чи віку. Зокрема, за результатами круглого столу за участі Центру гендерної рівності йшлося про те, що 15-20% звернень щодо домашнього насильства у Центрі отримують саме від постраждалих чоловіків. 

 

Тож недаремно у статті 4 йдеться про те, що «сторони вживають необхідних законодавчих та інших заходів для підтримки та захисту права КОЖНОГО, особливо жінок, на те, щоб жити без насильства як в публічній, так і в приватній сферах». 

Якщо на ваші компліменти, квіти та повідомлення людина (в більшості випадків це історія таки про жінок) реагує або ігноруванням, або просить так більше не робити, а ви продовжуєте, то якраз психологічним насильством це і є. Почитайте, зокрема, що таке сталкінг та домагання. Якщо ж ви й так розумієте, що торкатися до іншої людини без дозолу лише тому, що вона жінка, є неприпустимим, а “ні” – це завжди “ні”, то навряд чи ратифікація Стамбульської конвенції хоч якось ускладнить вам життя. 

20 березня 2021 року Туреччина справді вийшла з конвенції. Такий крок тоді пояснили, мовляв, для захисту жінок у країні вистачає конституції та законодавства. 

 

Однак якби так було насправді, навряд чи тисячі турецьких жінок і чоловіків вийшли б після ухвалення цього рішення на велелюдні марші протестів з плакатами «Ми не відмовляємося від Стамбульської конвенції, для нас вона діє далі». На додаток, активіст/к/и вважають, що самої ратифікації у країні було замало та уваги до її реалізації приділили мінімум, адже впродовж лише 2020 року в Туреччині вбили 284 жінки, майже 50% трагедій трапилися вдома, а кожна 5-та – через бажання убитої вийти зі стосунків. Тобто, ратифікація вимагає і рішучих дій влади щодо її реалізації. Це не лише підпис на папері. 

Власне, через те, що у нас повномасштабна війна, конвенція аж надто актуальна. Зважаючи на те, що вона діє і в умовах мирного часу, і «в ситуаціях збройного конфлікту». Адже в час війни саме цивільні жінки є однією з найбільш вразливих категорій. Попри те, що Женевська конвенція захищає мирне населення в умовах війни, ще в квітні в Офісі уповноваженої з прав людини повідомляли про 400 фактів зґвалтувань цивільних різного віку та статі російськими військовими. 

Тож Стамбульська конвенція не лише має сприяти притягненню винних до відповідальності, вона також має перевчити і суспільство звинувачувати постраждалу сторону, і людину, яка пережила насильство, – шукати причину в собі. Незалежно від того, трапилося зґвалтування на умовно мирній території чи там, де відбуваються воєнні дії або триває тимчасова окупація. 

 

На додаток, у Статті 4 вказано, що людину не можна дискримінувати не лише через вік, стать, інвалідність, а й через статус біженця чи мігранта. Тобто, під час воєнного стану в Україні саме Стамбульська конвенція захищає українців у тих країнах, куди вони вимушені були переїхати через бойові дії, і де вона ратифікована. А це 35 країн світу, серед яких Польща, Італія, Іспанія, Молдова, Румунія, Словенія, Німеччина, – ті, куди наших співгромадян виїхало найбільше.