Сексуальне насильство під час збройного конфлікту: чому вцілілі мовчать

Суспільна стигма

Згадуючи, як у мирний час ставляться до людини, яка пережила зґвалтування, коли її цькують за недостойну поведінку, під час війни також не хочуть про це говорити, бо бояться наразитися на критику, мовляв, сама винна. «Не виїхала вчасно», «не відбивалася нормально», «була вдягнена так, що впала в око».

При цьому, в Конвенції про захист цивільного населення під час війни чітко вказано, що «під час воєнного стану сексуальне насильство застосовується для деморалізації мирного населення».

І провина – лише на кривднику.

Ще один момент – це помилкове сприйняття сексуального насильства як власне сексу. Однак це про владу над іншою людиною та контроль. Наприклад, на сайті Офісу генерального прокурора, де можна заявити про воєнні злочини, зґвалтування прирівняли до катувань.

Ретравматизація

Згадувати про події – це наче ще раз їх переживати. При цьому часто потрібно описувати деталі: особливі прикмети кривдника, умови. Далеко не кожна людина наважиться на таке. Особливо, якщо не впевнена, що держава зацікавлена не лише знайти злочинця, а й попіклуватися про фізичний та моральний стан потерпілої/потерпілого.

Вціліла людина має право не свідчити

Кожна постраждала людина має право не давати свідчень. Якщо її вибір – забути про цей досвід, то це варто поважати. З іншого боку, держава та й саме суспільство повинне всіма можливими методами показувати, що людина, яка пережила сексуальне насильство в умовах конфлікту, отримає необхідну психологічну та медичну підтримку у будь-якому разі. Чи давати свідчення – останнє слово завжди за нею.

Наразі українські фахівці вивчають досвід колег з інших країн, наприклад з Боснії та Герцеговини, де в 1992-1995 роках фіксували тисячі воєнних злочинів, серед них і сексуальне насильство. Попри те, що досвіди обох країн різняться, фахівці наголошують: основне – не нашкодити.

«Обережно заохочувати постраждалих розповідати свою історію варто лише тоді, коли це піде на користь їм самим, всі інші причини – безвідповідальні, тому що стигматизація в суспільстві нікуди не зникла. Ті, хто працює з постраждалими, повинні розуміти, що лише самі постраждалі мають визначати, що їм потрібно. А ті, хто з ними працюють, є лише підтримкою і засобом отримання потрібного», – наголошують правозахисники

Авторка: Ірина Небесна