Українки – про пошуки роботи за кордоном: «Ми тікали не від бідності, а від війни»
Повномасштабна війна в Україні порушила ще одну болісну проблему – те, що громадянок нашої держави за кордоном сприймають як дешеву робочу силу. І, треба розуміти, що це не просто невдячні скарги наших жінок, яким довелося шукати роботу в Європі, а наслідки закоренілого стереотипу, що Україна – країна заробітчан.
Роками українки доглядали людей поважного віку в Італії, працювали в теплицях у Данії та на заводах у Чехії. І в Європі очікували, що й цього разу через безвихідь наші жінки ладні будуть іти на будь-яку роботу. «Українки не хочуть збирати полуницю» – такими були перші шпальти польських газет на початку повномасштабного російського вторгнення. І насправді це дивно в XXI столітті, що під час пошуку роботи для біженок не звертають уваги на їхні компетенції та знання іноземної.
Ірина Виртосу, Данія: “Європа була не готова до переселенців”
Першою про те, що українки – заручниці цієї ситуації, написала журналістка та правозахисниця Ірина Виртосу. Вона розповіла, що в Данії їй пропонували лише низькокваліфіковану роботу, як-то прибирання в готелі чи вакансію пакувальниці, адже українка не знає данської та її англійська недостатня. Через це Ірина посварилася зі своїм робочим консультантом (джобконсультантом). На її думку, в Копенгагені (саме там оселилася киянка – прим. авт.) є безліч міжнародних громадських організацій, де б Ірина могла працювати консультанткою, кураторкою з українських питань, протидії мови ворожнечі в медіа тощо, застосовуючи свій досвід у журналістиці та в галузі прав людини. До того ж її рівня англійської було б досить, щоб отримати таку роботу.
– У мене особистий виклик. Мені хочеться зробити революцію в данському центрі зайнятості – довести всім, що українські жінки, які опинилися тут через війну, здатні на більше, ніж прибирати задарма в готелях і мити посуд, – ішлося в її фейсбук-дописі.
Ірина Виртосу виїхала з України 27 лютого. Спочатку киянка мешкала у Словаччині, потім – у друзів у Австрії, а далі поїхала в Данію. Українка каже, що з самого початку планувала вирушати в цю країну, адже там розташований головний офіс громадської організації людей з інвалідністю Fight For Right, з якою вона співпрацює.
– Я практично діставалася до колег, адже завжди краще їхати до близьких чи знайомих людей. Тому кажу, що не я вибрала Данію, а Данія вибрала мене, – розповідає Ірина Виртосу.
У цій країні киянка отримала тимчасовий прихисток. З дозвільними документи на території Данії або інших країн ЄС можна перебувати півтора роки – до 17 березня 2024-го.
– Я підписала інтеграційний контакт. Тобто вони «закривають» мої базові потреби: житло, дитсадок, а я зобов’язуюся піти на роботу та з’являтися на всі виклики до їхнього центру праці, – каже українка.
Утім інтеграційний контракт Ірині Виртосу презентували як партнерство країни та вимушено переміщеної людини. Якщо партнерство, то це передбачає розмову на рівних, обурюється киянка.
На відміну від інших країн, у Данії відразу дозволяють шукати роботу, дають три місяці на пошуки.
– Але це в лабораторних у мовах, – говорить Ірина Виртосу. – В реальності я мала стрес через війну, чекала на дозвільні документи. У мене дитина, яка теж потребувала уваги, та співпраця з українськими організаціями, з якими маю бути постійно на зв’язку. Також я чекала, доки мій тато виїде з окупованої Херсонщини.
Тож киянка не могла дозволити собі шукати роботу, бо не мала з ким залишити доньку. Три місяці пішло на те, щоб прилаштувати дитину в садок.
У Данії вимушено переміщені люди, які розраховують на соціальну підтримку, зазвичай обмежені у виборі – в якій комуні (районній адміністрації) жити, тож змушені погоджуватися на житло, яке запропонували, фактично, без права на його перший огляд, є купа нюансів. Також людина не має права самостійно переїжджати й має певні зобов’язання. Саме тому в Ірини згодом постала проблема пошуку роботи.
У комуні не змушують відразу працевлаштовуватися. Спочатку житло, потім – садок, а далі вже робота.
– Самостійно проживати без підтримки комуни, винаймати житло в Данії наразі мені досить складно. Так, за умовами найму ти маєш сплатити за практично порожню квартиру відразу близько 6-7 тисяч доларів, а я приїхала до країни з двома рюкзачками, – розповідає Ірина Виртосу.
Зараз киянка живе практично на дві країни. Зранку та ввечері комунікує щодо українських проєктів, а вдень шукає роботу в Данії, веде дитину до садочка. Попри те, що Ірина Виртосу на погодилася на перше-ліпше, запропоноване в центрі зайнятості, пошук роботи для неї зараз – пріоритетне завдання.
– Данія – дуже дорога країна, і, щоб там жити, жодної української зарплатні не вистачить, – говорить українка.
Коли до Данії приїхав Іринин батько, стало трохи простіше, адже він допомагає їй з донькою. Завдяки цьому вивільнився час на пошуки роботи.
Ірина каже, що в данському центрі праці джобконсультантів мало цікавить її досвід та ким вона працювала в Україні раніше. Там дивувалися, як вона на батьківщині могла поєднувати три роботи, та спонукали переробити резюме на данський варіант.
– Джобконсультант, справді, має завдання швидко мене кудись прилаштувати. Я не відмовляюся від роботи. Мені цікаво подивитися, як тут усе працює, але які комунікаційні навички в пакуванні коробок? – каже киянка. – Для мене це все – втрата часу, якого неймовірно шкода. Через війну в мене забрали все, а тепер – ще й можливість реалізуватися професійно.
Завдяки невеликій дискусії українці вдалося «виторгувати» ще один місяць на самостійні пошуки роботи. А завдяки ажіотажу, який зчинився у мережі «Фейсбук», підписники та френди порадили Ірині безліч варіантів, де краще працевлаштуватися в Данії, і, за словами киянки, для неї тепер відчиняються двері нових можливостей.
– Зараз моя робота – знайти роботу. Я не кажу, що хочу бути продюсеркою чи редакторкою. Але могла б працювати в українсько-данських проєктах, які б розв’язували проблему переселенців у Данії, асистенткою вчителя для українських дітей, а не фасувальницею у супермаркеті, щоб застосовувати свої навички та вміння належним чином, – говорить українка.
Ірина Виртосу не очікувала якогось особливого ставлення до себе та до своїх співгромадян загалом. Але вважає, що колишні алгоритми прийняття біженців застарілі й не працюють сьогодні належним чином.
– Думаю, що Європа була не готова до переселенців. Процедури прийняття людей напрацьовані ще в XX столітті. Зараз зовсім інші умови життя, і біженки з айфонами та дорогим взуттям не вкладаються у цей формат. А ми тікали не від бідності, а від війни. Зараз є виклик переглянути, хто такі біженці, – каже вона.
І в багатьох країнах складається схожа ситуація. Українці, які змушені були рятуватися в Швеції, Польщі, Іспанії, скаржаться, що за кордоном не звертають уваги на їхній досвід роботи.
– Потрібно переглянути процедуру надання прихистку та інтеграції в інших країнах. Через український контекст назріла потреба редагувати ці норми, – резюмує Ірина.
Ніна Король, Польща: “Мені сказали: ми не можемо тобі пропонувати будь-що”
Історія полтавки Ніни Король діаметрально протилежна попередній розповіді, адже журналістці вдалося знайти роботу за спеціальністю, хоча й з невисокою зарплатнею. Почувши про її досвід роботи в Україні, директор ужонду праці (польський центр зайнятості – прим. авт.) сказав: «Ми не можемо тобі пропонувати будь-що».
Ніна Король – полтавська журналістка, мешкає в польському місті Явожно, що неподалік від Кракова.
– У Польщі я вже майже чотири місяці, прибула сюди 22 березня. Коли моя психіка не впоралась з напруженням, новинами, я купила квитки й поїхала з дитиною в Краків, – розповідає полтавка.
У Польщі українці можуть отримати тимчасовий прихисток на півтора року. Цей статус надає право на медичне обслуговування, роботу, навчання, оренду житла тощо. Люди, які мають тимчасовий прихисток, отримують виплати на дитину 500 злотих (щомісяця), а також перед школою раз на рік 300 злотих.
– Шукати роботу почала на початку квітня, коли зареєстрували в ужонді праці. Але на той час я ще мала роботу в Україні, хоча вона вже була, швидше, волонтерством. Однак я далі дистанційно працювала на своє видання. Але коли зрозуміла, що моя надія на швидкий кінець війни та повернення додому через 3-4 тижні, марна, то почала більше занурюватися в польське мовне середовище, бо і в побуті знання мови треба, і скрізь, куди б не звернулась, – каже Ніна Король.
В ужонді праці полтавці допомогли створити резюме польською. Ніна Король – педагогиня за освітою та журналістка за професією, тож такі побажання й озвучила під час пошуків роботи в Польщі.
– Річ у тому, що в українські класи в польських школах набирали тлумачів (перекладачів із польської, котрі є ніби вчителями для наших дітей). Але в той час, коли я приїхала, у місті такі педагоги вже були. А якщо їх і потребували, то я не знала польської, а без неї ніяк. Від ужонду праці мені запропонували двотижневі, інтенсивні (по 5 годин щодня) курси польської. За вивчення мови передбачена оплата тому, хто вчиться. Я була рада навчатися на таких курсах. Вони дали базу, розуміння, як влаштована польська мова тощо, – розповідає українка.
Згодом фахівці ужонду праці знайшли полтавці роботу в місцевій газеті. Писати вона мала українською, адже в 90-тисячному Явожному мешкає близько півтори тисячі українців.
– Платня невелика, але й роботи небагато – пів сторінки в тижневику. Працювати треба дистанційно, узгоджуючи все з редактором. Мені цей варіант підходив, бо це й так честь для мене та підтримка в непрості часи, – каже Ніна Король.
Робота на відстані влаштувала б українку, адже її син пішов до польської школи. Його туди має хтось відводити та забирати. Втім роботи в газеті недостатньо, адже на таку зарплатню полтавка не зможе забезпечити себе та дитину в Польщі. До того ж Ніна Король розуміє, що зможе отримати хорошу роботу лише тоді, коли її польська буде на достатньому рівні, а з нинішнім її тут чекають хіба що завод, магазин чи кухня.
– Ситуацію ускладнює те, що дитину не лишиш надовго саму, а робота часто по три зміни, нерідко – 10 і більше годин. Для мам, які тут самі з малими дітьми, то складне завдання: знайти роботу, водити її в садок чи школу, забирати звідти. Якщо школа під будинком, то простіше, у нас – за півтора км. Тому мені ідеально було б знайти дистанційку та «менеджерити» сина й не хвилюватися, що робитиму, якщо захворіє, а я тут сама, – каже полтавка.
В оточенні Ніни Король небагато українок, які працюють за фахом. За її словами, тут просто знайти роботу у сфері обслуговування: майстриням манікюру, педикюру, перукаркам, кухаркам.
– Але, наприклад, бровістка з Донбасу так і не змогла влаштуватись. Кілька салонів хотіли універсальних солдатів: щоб і вії нарощувала, і брови робила, і шугаринг, і нігті, та ще й прибирала. В Україні то не вважають за норму: майстер не може якісно робити все. Тому дівчина пішла на завод, адже жити за щось потрібно, а додому повернутись не може. – розповідає журналістка. – Одна жінка з Полтави відразу влаштувалася швачкою. Вона тут з трьома дітьми. Має ще й іншу освіту – педагога, але лише таку роботу знайшла. Насамперед тут затребувана ручна праця.
Марина Єщенко, Австрія: «Фермер сміявся, що моя кар'єра злетіла: з полуниці на землі до абрикос угорі»
Марина Єщенко виїхала з України на початку березня. Вибір країни був очевидний — її брат навчався й працював в університеті Відня. В січні захистив дисертацію, а в кінці лютого закінчувався контракт і він мав шукати іншу роботу. Але з початком війни йому автоматично продовжили контракт, щоб він не повертався в Україну. Тож Марина, її сестра і племінниця — поїхали в Австрію.
Їхали через Захонь, Угорщина, де планували пересісти на потяг до Будапешта, звідки рукою подати до Відня. Але зустріли там волонтерку, яка збирала автобус українських біженців, яких везла напряму до Відня. Там жінок поселили в готель за умови, що протягом місяця вони підшукають собі помешкання.
— Початково ми планували жити в брата — він орендував двокімнатну квартиру. Коли з'явилася можливість бути під опікою волонтерів, ми пристали на цю пропозицію, бо вони знали, що і коли треба робити. Брат усього цього не знав, — розповідає Марина.
Врешті сестра вигуглила громадську ініціативу Wullersdorf hilft, яка підселяла українських біженок у австрійські сім’ї, що мешкали в селах за 60 кілометрів від столиці. Вони поїхали, і їх одразу ж прийняли до себе дві родини. В місцевій громаді видали посвідки на тимчасове проживання aufenthaltstitel та зобов'язали стати на облік. Це було потрібно, щоб сім’ї, в яких вони проживали, отримували від держави компенсацію за оренду кімнати — 150 євро за одну біженку та 300 євро, якщо мати з дитиною. Сама ж Марина на своє потреби має 215 євро, і це не враховуючи продукти, які їй видають у Червоному Хресті.
Офіційно їй дозволено працювати. Але якщо зарплата перевищить 110 євро, їй потрібно буде самотужки оплачувати проживання. От і доводиться рахувати, чи вартує робота втрати соцдопомоги.
В Україні за Мариною числиться місце лаборантки в університеті Шевченка. Як філологиня, вона має науковий ступінь — PhD. Однак в Австрії через незнання німецької мови, максимум, на який вона могла сподіватися — це влаштуватися різноробочою до фермерів. А це сезонний заробіток, тобто втрачати соцвиплати не було сенсу.
Тому вона в обхід Служби зайнятості, через яку в Австрії зазвичай працевлаштовуються, зв’язалася з місцевим фермером, він запропонував їй збирати полуницю за 9 євро на годину. Марина радо погодилася, оскільки сама родом із села і добре знає цю роботу. Інші українки працювали на виноградниках та полінні гарбузів і цибулі. Пізніше Марину запросив сусід фермера зірвати в нього абрикоси.
— Фермер із мене сміявся, що моя кар'єра злетіла до неба — з полуниці на землі до абрикос угорі, — сміється Єщенко. — Я працювала не з нужди, а радше з цікавості. Хоча мушу визнати, що гроші таки знадобилися — наприклад, витратила 400 євро на переклад кількох своїх медичних документів для тутешнього лікаря.
За її словами, українки часто скаржаться, що їм за кордоном пропонують саме некваліфіковану працю. Але сама вона вважає ці скарги часто безпідставними, оскільки країна, яка прийняла українських біженців, не винна, що вони, хоча й мають певні кваліфікації й стаж роботи, елементарно не володіють іноземними мовами.
— Пам’ятаю, як нас збирали ще в готелі, говорили про роботу, у кого які спеціальності. Одна жінка сказала, що вона бухгалтер. Опісля того ми з нею говорили, я висловила своє захоплення, мовляв, у неї хороша професія, а українському філологу нема на що претендувати. Вона відповіла, що, по-перше, не знає німецької, по-друге, тут інше законодавство, а по-третє, у неї дочка аутистка, тому їй буде важче знайти роботу, ніж мені, для прикладу, вивчити мову, навчитися нової спеціальності і знайти, відповідно, роботу, що відповідатиме новій професії. І я згодна. Я оптимістично налаштована.
Алла Ткач, Польща: “Через незнання мови не змогла працювати за фахом, тому що дизайнер мав спілкуватися з замовниками”
Киянці Аллі Ткач, можна сказати, пощастило, адже на час перебування в Польщі вона знайшла роботу, дотичну до її фаху.
Алла Ткач – спеціалістка з художнього текстилю, художниця декоративно-прикладного мистецтва і візуалізаторка інтер’єрів у 3ds Max. До війни вона була приватною підприємицею та мала власну студію текстилю «Tkach Textile».
– 24 лютого разом з чоловіком і 5-річним сином ми виїхали з Києва на авто в Рівненську область, до родичів. А вже 6 березня чоловік відвіз нас до кордону і тільки з дитиною пішки перетнули кордон з Польщею. Цю країну обрали, тому що вона сусідня, а ми планували якнайшвидше повернутися назад, – розповідає киянка.
Через два тижні, коли зрозуміла, що затримається в Польщі, Алла Ткач оформила тимчасовий захист. Отримавши pesel зі статусом UKR, киянка мала право офіційно працевлаштуватися за кордоном.
Киянці пощастило з людьми, в яких вони оселилися. Поляки відразу поцікавилися кваліфікацією та допомогли знайти Аллі роботу в галузі, у якій вона працювала в Україні.
Окрім того родина, яка надала житло Аллі та її дитині, має приватний дитячий садочок. Вони оформили туди сина безкоштовно. Тому під час пошуків роботи в киянки не поставало питання, на кого залишити дитину. Основною ж проблемою під час працевлаштування стало незнання польської.
– Якщо в Німеччині, наприклад, є обов’язкові мовні курси для біженців, то в Польщі, на жаль, ні, – розповідає Алла Ткач. – Із пошуком роботи допомагала полька, яка надала нам житло. Спочатку шукала роботу дизайнеркою інтер’єру, але польські архітектурні фірми працюють з іншими програмами, і без знання мови отримати цю роботу було нереально. Потім відвідала ще дві співбесіди: фабрика з пошиття одягу та студія штор. Обрала другу роботу, оскільки у Києві працювала в цій сфері.
На співбесіді Аллі Ткач пообіцяли, що вона працюватиме дизайнеркою, коли вивчить мову. Але, фактично, киянка пропрацювала три місяці помічницею дизайнера: шила штори, прасувала. Втім робота була офіційна, Алла мала медичне страхування та оплачувані лікарняні.
Раніше в Києві українка мала власний швейний цех, але здебільшого займалася лише дизайном та менеджментом, не шила сама.
– Колектив був хороший, допомагали, дечого навчили, завжди ставилися з розумінням. Так вийшло, що саме через незнання мови не змогла працювати за фахом, тому що дизайнер мав безпосередньо спілкуватися з замовниками. Обіцяли перевести на дизайнерку, коли вивчу польську. Але без курсів мені це не вдалося на достатньому рівні, – резюмує українка.
– Аллі пощастило, що вона була в першій хвилі біженців. Тоді ще можна було вибирати роботу з нормальною зарплатнею. Моя знайома з Києва влаштувалася в березні помічницею кухаря за 18 злотих за годину. А вже в квітні за таку саму роботу платили 13 злотих. У травні вже за 10 злотих було складно знайти щось, – каже сестра Алли Людмила Черевко.
Нещодавно Алла Ткач із родиною повернулася в Україну і потроху відновлює роботу свого підприємства: розробляє дизайн, приймає замовлення, а майстрині відшивають.
Катерина Городнича, Велика Британія: “Без мови жодної роботи за фахом бути не може”
Катерина Городнича – продюсерка та журналістка-фрилансерка з Києва. Війна застала її на Позняках у столиці. В ніч з 24 на 25 над їхнім будинком вибухнула ракета, і вони вирішили їхати до Світловодська Кіровоградської області. Там пробули до 25 березня.
– Я розуміла, що дитину потрібно вивозити, але не знала куди. А коли дізналася, що Велика Британія дає українцям можливість отримати візу онлайн, зрозуміла, що їду, – розповідає киянка.
У Великій Британії для біженців розроблена спеціальна система, не така, як в інших країнах. Тут працює програма допомоги родинам з України – Ukrainian scheme.
– Ми не їхали в нікуди, а прямували до конкретних людей – спонсорів. Це громадяни Великої Британії, які виявили бажання прийняти безкоштовно родину на 6 місяців. Хостам (власникам житла – прим. авт.) платять 350 фунтів на місяць, і дай Боже, щоб це компенсувало комірне, – каже українка. – Фактично, за програмою ми отримали дозвіл на проживання в цій країні.
Першого квітня Катерина з сином прибули до цієї країни. Українка взяла машину, тож вони поромом перетнули кордон із Франції. Зараз вони мешкають у Вельсі й мають практично такі самі права, як і громадяни Британії.
Відразу по прибуттю Катерина Городнича отримала пластикову картку резидентки країни, на якій зазначено «work permitted» (дозволено працювати – прим. авт.) на три роки.
Вона зареєструвалася в британському джобцентрі. За програмою допомоги тут немає жодних зобов’язань щодо негайного працевлаштування.
– Безробітні громадяни Британії мають витрачати не менше 35 годин на тиждень на пошуки роботи. І мають це доводити імейлами, дзвінками, походами на співбесіди. З українців цього не вимагають, так сказати, «лагідно пушать» (підштовхують – прим. авт.), – розповідає киянка.
Із консультантами в джобцентрі в Катерини склалися досить доброзичливі стосунки, й жодних вакансій їй там не нав’язували.
Киянка наголошує, що українці отримують виплати саме з британського джобцентру. Це не допомога біженцям, а такі самі соціальні виплати, які одержують і громадяни Британії. Коштів не припиняють виплачувати навіть тоді, коли людина знаходить роботу. А вираховувати певний відсоток із них починають, коли зарплатня сягає відповідного рівня.
На самі ж виплати довго жити не вдасться, резюмує Катерина. Адже допомоги 325 фунтів на дорослого та 290 на дитину їй би вистачило хіба що на бензин та харчі, але не на оренду житла. Тому за пів року таки бажано знайти роботу або ж опанувати англійську, щоб претендувати на кращі вакансії.
У Катерини Городничої не поставала проблема, з ким залишити сина під час пошуків роботи, адже він уже дорослий (13 років). Але в тих, хто має молодших дітей, із цим можуть виникнути складнощі, бо в Британії батьки не мають права залишати дітей до 12 років самих удома, а з 12 до 16 років дітей не можна залишати самих уночі.
Дитячих садочків у країні немає. Із 4 років малеча тут іде відразу до початкової школи. Якщо ви хочете найняти няню, то треба, щоб вона мала ліцензію на догляд за дітьми.
Син Катерини ходить до британської школи офлайн. Також вони подали заяву на домашнє навчання в українській школі, адже хочуть, щоб у нього був вітчизняний атестат.
Знання мови вирішує все
– Мені не відома кількість людей, які прибули й не знають англійської, але без мови жодної роботи за фахом бути не може. Людина, яка хоче працювати тут за спеціальністю, як-то лікар, наприклад, має підтвердити свій фах через спеціальні процедури. Якщо немає мови, то це прибиральниця або будь-яка непрестижна робота, – каже українка.
Протягом 20 років Катерина мала upper intermediate – рівень володіння мовою, якого достатньо для життя та спілкування в країні, де англійська державна. Втім іноземна в киянки була в пасиві на час прибуття в Британію. Потрібна була практика, щоб відновити мовні навички.
Спонсорка запропонувала Катерині піти працювати на якийсь час у кав’ярню, щоб розговоритися. Українка була не проти, але в той час з’явилася можливість стажування на місцевому кіновиробництві. Звісно, Катерина обрала останнє, адже це був чудовий шанс опанувати галузеву англійську мову.
У Британії можна стажуватися не більше двох тижнів. Це закріплено законодавством, щоб компанії не використовували людей як безкоштовну робочу силу.
– Якщо ти знаєш мову, то можна стажуватися. Цей процес називається shadowing – «бути тінню» дослівно, – розповідає киянка.
На своєму місці Катерина досліджувала перш за все валлійську галузь кіновиробництва. Після закінчення стажування її спонсори знайшли знайомих, які вивели на кіноспілку з контактами багатьох англійських кіновиробників.
Один продакшн запросив Катерину на співбесіду, а від іншого киянка отримала запрошення перекладати англійські мультики українською мовою та робити дубляж для них.
Зараз Катерина працює на одному з найбільших продакшенів Великобританії. Українка вже переклала 20 серій мультиків, організувала кастинг для українських дітей, щоб обрати голоси для дубляжу.
Авторка: Наталка Сіробаб
Спецпроєкт «По той бік гендеру», у межах якого підготовлено матеріал, реалізується за сприяння «Проєкту підтримки Дія», що впроваджується Програмою розвитку ООН в Україні та фінансується Швецією.
