Ярина Чорногуз: «Жінка в армії зазнає випробувань, чи готова прийняти свою роль у патріархальному сенсі»

Спілкувалася Наталка Сіробаб

– Чому вирішили піти на війну й на якому етапі уклали контракт?

– Я давно хотіла піти на війну – ще з 2014 року. У мене було бажання, але тоді не могла цього зробити, бо народила у квітні, коли саме розпочалися анексія Криму та захоплення Донецька й Луганська. На тому етапі я працювала більше як громадська активістка, популяризувала українську мову. Але коли закінчила університет (магістратуру з літературознавства Могилянки) і донька підросла, вирішила, що маю це зробити. Мені хотілося взяти участь саме у збройній боротьбі українців за нашу державу. Я пройшла вишкіл у «Госпітальєрах» і 2019 року поїхала на свою першу ротацію, яких у мене було чотири в медичному батальйоні. Спочатку думала, що мій шлях війни буде в добровольчому батальйоні, бо це дозволяло бачити дочку та їздити на фронт. Але потім загинув мій хлопець, із яким у мене тільки почалися стосунки, і я зрозуміла: аби пережити втрату й пройти його шлях, мені потрібно зважитися на контракт. 

– Які перешкоди та стереотипи довелося долати, щоб потрапити в батальйон «Госпітальєри» і стати бійчинею? 

– «Госпітальєри» —  унікальний випадок. Наш комбат – Яна Зінкевич, надзвичайно освічена людина й феміністка. Вона підтримує дівчат, які хочуть бути бійчинями на передовій. Тож не можу сказати, що в «Госпітальєрах» у мене були якісь проблеми з потраплянням на позиції й на фронт. Уже на контракті перешкоди були. Скажімо так, скрізь є чоловіки – і в українському суспільстві, і в армії – які переконані, що жінці на війні не місце, нема чого робити в бойовому підрозділі. У ЗСУ взагалі часто трапляється, що жінок сприймають як потенційну загрозу. Більшість чоловіків вважає, що дівчина швидко завагітніє і втратить місце, або просто фліртуватиме й відволікатиме від виконання завдань. 

– Чи доводилося виборювати право піти на перше бойове завдання, доводити, що це під силу? 

– Я потрапила в розвідувальний батальйон до того, як вони відбули на ротацію. Ми разом пройшли полігон, і всі бачили, на що я здатна, що «тягну» фізично й готова робити те саме, що й вони. У спілкуванні я стримана майже з усіма військовими, навколо мене немає оцих танців із бубном. І коли ми вже виїхали на ротацію у серпні 2021-го, ніхто не ставив жодних запитань щодо того, щоб я була на позиціях. Деякі люди у штабі казали: «Вона дівчина, її місце в тилу». Але мій командир роти відповів: «Ні, вона потрібна тут, бо – спеціалістка з першої допомоги і вона їде з нами». Тобто навпаки, мене ще й відстояли. 

– Ви служите розвідницею та парамедикинею. Як вдається поєднувати ці обов’язки? 

– Робота військової розвідки більше пов’язана з виходами, розвідуванням території, встановленням спостережних постів. Ми постійно в русі, змінюємо локації. Уся моя служба – це виходи й виїзди. Я стаю парамедикинею лише тоді, коли хтось із групи дістав поранення або є загиблі. Якщо нам таланить об’їхати та обійти всі міни та розтяжки, то я їду з усіма, як звичайна бійчиня групи, з автоматом. Інколи ми страхуємо групу, яка пішла, тобто залежить від конкретного завдання. 

– Де ваш військовий підрозділ дислокувався, починаючи з 24 лютого? На яких ділянках фронту було найскладніше?

– Станом на 24 лютого наш підрозділ уже сьомий місяць перебував на позиціях поблизу Сєвєродонецька, це села Трьохізбенка та Кряківка. Після того ми побували в десятках локацій. Спочатку нас перемістили на висоту в Новоайдар із NLAW. Потім через кілька днів наша рота мала заїжджати в Маріуполь на підкріплення. Але коли ми туди доїхали, кільце вже замкнулося. Ми брали участь у боях, щоб його прорвати. Це були бої у селах на північ Маріуполя: Нікольське, Розівка, Зачатівка. Оскільки російські сили переважали, саме в Зачатівці Волноваського району нам було найскладніше. Величезна колона ворожої бронетехніки виїхала на наш спостережений пост (група з 5 людей та бойова розвідувальна машина). У тих боях загинув мій командир взводу, який був для мене дуже важливою людиною на військовому шляху, підтримував, тренував, допомагав стати фізично витривалішою і вірив у мене як у бійчиню. Потім ще тиждень ми тримали село двома ротами, значно меншими силами. Росіян було більше, вони мали багато техніки – танки, гради, артилерія. Щодня в нас було дуже багато поранених і загиблих. Цивільних тоді довелося теж вивозити й надавати їм допомогу. 

– Чи траплялися випадки, коли здавалося – людину врятувати неможливо, але дивовижними чином це виходило зробити?

– Так, це було під Попасною. Після Зачатівки нас перемістили в район Бахмута. А потім ми зайняли села Комишуваха та Олександропілля на захід від Попасної. Ось там якраз ми у сірій зоні знайшли розстріляний бусик із прикордонниками. За кермом була жінка, молодший сержант, яка загинула на місці. Тоді там ми знайшли двох живих хлопців. Вони були в дуже тяжкому стані, мали множинні осколкові та кульові поранення. Але ми їх забрали й дуже швидко довезли в госпіталь. Тут зіграла оперативність. Завдяки тому, що їх швидко доставили, прикордонники залишилися живими. 

– У вересні Ви їздили до США з дипломатичною місією. Які установи відвідали? Що насамперед цікавило американців? 

– Урядовий квартал, Капітолій, Конгрес. Ми бачилися з сенаторами та конгресменами й мали важливу зустріч у Пентагоні. Однією зі складових цієї поїздки було спілкування з американськими політиками у Вашингтоні, яких цікавив наш бойовий досвід. Вони часто зустрічаються з українськими делегаціями, політиками, але хотіли почути саме наші враження та історії з поля болю. Їх цікавило, яку американську зброю ми бачили в роботі. Друга складова – ми спілкувалися зі ЗМІ, нас кликали телеканали, друковані видання.

– Як українських військових сприймають цивільні американці?

– Дуже добре. Помітно, що є підтримка. Кілька людей підходило й дякувало за службу англійською. Але найбільшою приємністю було зустрітися з українською делегацією поранених азовців, яких звільнили з полону. 

– Які результати цієї поїздки? Чи готові американські посадовці давати більше зброї Україні?

– Так, готові. І я навіть знаю від організаторів, що після наших зустрічей деякі американські посадовці почали надсилати запити на Пентагон та вести розмови про надання окремих видів техніки, яка нам потрібна. Навіть була ситуація, коли офіційно запит від Міноборони не надходив, але ми приїхали й сказали, що нам саме це потрібно на фронт, і американці зателефонували та почали наполягати: «Якщо ваші військові це просять, то ми дамо». 

 – Раніше ви казали, що українських жінок від російських відрізняє те, що вони самі йдуть на фронт і працюють на захист та рівність своїх прав. Чи змінилося в нашій армії ставлення до жінки за вісім років війни? Чи є зараз прояви сексизму?

– Очевидно, є тенденція, що жінку більше сприймають. Це вже звичне явище у військових лавах. Раніше, до 2014 року, це взагалі було щось немислиме. Але кожна жінка, яка хоче потрапити на бойову посаду, досі проходить шлях перепон і боротьби з сексизмом. Свій шлях би описала не як боротьбу, а випробування, тобто мене перевіряли, чи я зможу. І це нормально, бо, у принципі, всіх солдатів випробовують. Але коли жінка приходить в армію, насамперед випробовують, чи готова вона прийняти роль жінки в патріархальному сенсі: відгороджують від тяжкої роботи, кажуть «не тягай, ми за тебе понесемо, тобі ще народжувати». Якщо ти жорстко реагуєш, тоді це з часом мине. Є жінки, які це приймають, і вони роблять гірше і собі, і решті дівчат. 

 – Зараз заговорили про впровадження жіночої військової форми. Що ще покращило б умови служби жінок на фронті?

– Люди, які говорять фрази: «Навіщо жіноча форма?», «Жінок не так багато», зазвичай сидять у тилах і до бойових дій не мають жодного стосунку. Бо хлопці, якщо вони бачать хоча б одну дівчину, яка працює на передовій, мають велику повагу до нас і не дозволили б собі цього сказати. 

Я маю більше спортивну будову тіла й доволі комфортно почуваюся в звичайному бронежилеті. Але пам’ятаю, як «Балістика» запустила жіночу плитоноску зі спеціальними виїмками для грудей, принципово купила саме цю модель, хоча вона була досить дорога. Мені сподобалася політика компанії, яка вирішила віддати данину жінкам, які воюють на передовій. Досі в цій плитоносці ходжу. Трапився випадок, що під час бою, коли ми мали відійти й перегрупуватися, я її навіть залишила, бо була важлива швидкість, а не захист. То потім повернулася на те місце й забрала.  

Насправді жіночої форми й «броніка» було би достатньо. Бо жінка насамперед – це солдат, а солдатський реманент він великою мірою уніфікований. 

– Ви сказали, що на початку війни не пішли воювати через вагітність. Зараз деякі дівчата скаржаться, що не можуть стати бійчинями, бо дитсадки не працюють і немає на кого залишити дітей. Як держава має цьому зарадити на законодавчому рівні?

– У цих дітей є тата, батьки, і треба сприяти, щоб чоловіки могли взяти декретну відпустку. Варто просувати думку: може бути так, що жінка хоче воювати, а чоловік радше попрацював би на цивільній роботі та побув із дитиною. У мене така історія. Коли почалася повномасштабна війна, мій колишній чоловік відправив нашу доньку разом із друзями за кордон, бо його не випускали. А потім не міг її забрати назад, бо не мав права на виїзд. Усе це вирішилося, коли я опублікувала допис. Мені особисто написав якийсь начальник прикордонної служби і сказав, що дасть особистий дозвіл моєму колишньому чоловікові виїхати й забрати доньку назад. І так воно, власне, і відбулося. Має бути визнання права чоловіка на те, щоб залишатися з дитиною. І лише з війною у нашому законодавстві почали щось змінювати в цьому напрямку.

– Як ви ставитеся до військового обліку жінок і того, що його для всіх зробили добровільним, окрім медикинь? 

– Мені здається, це справедливо. Ми ж відстоюємо саме рівність. Очевидно, якщо наша армія залишає призовну систему, то і чоловіки, і жінки зобов’язані йти. Взагалі я підтримую таку систему, як в Ізраїлі, де всі громадяни відбувають два роки військової служби. Це відповідає і геополітичному розташуванню України, і тому, що нас чекає в майбутньому. 

– Ви не припиняєте читати й писати на фронті. Складно творити у психологічній напрузі, чи це, навпаки, щось помічне в умовах війни? 

– У повномасштабній війні і читати мені стало складніше, бо концентрація уваги знижується, і писати, напевне, трохи складніше, якщо говорити про вірші. Прозове намагаюся занотовувати, коли маю час. Коли втрачаєш тих, кого поважала й любила, це важко, це дуже спустошує. Днями (розмова відбувалася 15 жовтня – прим. авт.) загинули командир нашої роти і його заступник – Рекс і Ахілес. Хотіла б, щоб їхні позивні ще раз прозвучали, бо вони справді були дуже достойними бойовими офіцерами й загинули як герої. 

Якщо спочатку армія для мене була великим джерелом натхнення, то зараз це рутинна робота, яку я люблю, але моєму голосу часом складно