Атаки та переслідування: як і кого риторика ненависті змушує тікати з Республіки Сербської
*Горішнє фото: Gerila
Автор: Владимир Ковачевич (Боснія та Герцеґовина)
Менторка: Аїда Черкез
Роками в коридорі біля вхідних дверей до помешкання Ліляни Ковачевич та її покійного чоловіка, журналіста-розслідувача Слободана Васковича, завжди стояла невелика валіза, наготована для від’їзду.
"Траплялося, що Слободана попереджали про необхідність переховуватися, оскільки загрози були серйозними, аж до ризику, що нашу автівку замінують", — згадує Ліляна Ковачевич.
Часом родині доводилося їхати з Бані-Луки пізньої ночі, прямуючи до кордонів із Хорватією чи Словенією, і чекати там, доки мине безпосередня небезпека. Після повернення ніхто не сідав у сімейний автомобіль, поки Слободан Васкович не запускав двигун: перевірити, чи не заклали під ним вибухівку. Проте він і далі проводив розслідування та публікував матеріали.
"Його принцип полягав у тому, щоби писати те, що він думає, незалежно від наслідків. Він вважав, що лише радикально чесне письмо може похитнути тих, про кого він пише", — зазначає вона.
Однак 2018 року подружжя остаточно покинуло Республіку Сербську.
Вони не єдині.
Упродовж останнього десятиліття сотні тисяч людей подалися звідти в пошуках кращих заробітків і вищого рівня життя. Населення Республіки Сербської за оцінками поменшало з 1,1 мільйона до приблизно 900 тисяч сьогодні. Водночас поряд із економічною міграцією відбувається інший, менш помітний і тривожніший відтік. Журналісти, активісти, опозиційні політики та навіть пересічні громадяни залишають країну, рятуючись від вигадливої кампанії політичного переслідування, дискредитації та фізичних погроз, яка триває понад десять років і за якою, за словами постраждалих, стоїть чинна влада.
"Багато хто виїхав, бо більше не міг витримувати тиску. Тут важко вижити тим, хто не хоче мовчати та прагне жити власним розумом", — стверджує журналіст й активіст Милян Ковач.
На його переконання, простір для публічної критики в Республіці Сербській суттєво звузився.
"Як активістам і журналістам вижити, коли навіть звичайний робітник може мати клопіт, якщо критикуватиме владу?" — запитує Милян Ковач.
Механізм залякування
У тамтешньому політичному та медійному ландшафті все менше місця для альтернативних думок. Критиків влади регулярно називають "іноземними найманцями", "зрадниками", "руйнівниками Республіки Сербської" або "агентами Заходу та Сараєва".
Роблять це через підконтрольні державні медії та лояльні інформаційні портали. Мета — делегітимізувати критику та залякати опонентів.
"Ми спостерігали цілі кампанії, під час яких людей та організації без жодних серйозних доказів оголошували ворогами Республіки Сербської та її народу", — пояснює психолог і соціальний аналітик Срджан Пухало.
Одним із найвідоміших прикладів стали так звані чорні книги — документи, про які публічно говорили представники керівної партії SNSD, називаючи їх переліками тих, хто, на їхню думку, діяв проти інтересів Республіки Сербської як частини "антисербської мережі". Такі наративи ще більше посилили атмосферу недовіри до активістів і критиків.
"Об’єкти цих кампаній часто мали лише два варіанти: відійти від громадського життя або виїхати із країни", — зауважує Срджан Пухало.
Усе за допомогою державного мовника
У 2018-му нетерпимість влади до незгодних переросла у відкриту ворожість під час протестів "Правда для Давида". Кілька місяців тисячі громадян щодня збиралися на центральній площі в Бані-Луці, вимагаючи відповідей щодо нерозкритого вбивства 21-річного студента Давида Драгичевича.
Реакція була швидкою. Державний мовник RTRS представив скорботних мітингарів як учасників політично організованої акції, спрямованої проти влади та самої Республіки Сербської.
"Ми пам’ятаємо акції за Давида, коли на адресу протестувальників лунали дуже серйозні обвинувачення й образи. У таких кампаніях брали участь не лише політики, а й окремі медії, як-от державний мовник", — пояснює Срджан Пухало.
Загалом інформаційну політику RTRS медійні аналітики оцінюють як упереджену.
Таке заангажоване висвітлення, підсилене кампаніями в соціальних мережах, нерідко настільки загрожує їхнім життям, що потерпілі не мають іншого вибору, окрім як емігрувати.
Данієла Ратешич, активістка, яка брала участь у "Правді для Давида", також стала мішенню атак у соціальних мережах.
Вона зазначає, що під час мітингів 2018 року зіштовхнулися дві принципово різні форми публічної комунікації: спонтанне висловлювання громадян і політична риторика влади.
"На площі лунали щирі, нефільтровані слова звичайних людей, які говорили від щирого серця про руйнівну систему. Тисячі відчували ці слова своїми, але раніше часто не наважувалися їх озвучити", — каже Данієла Ратешич.
На її думку, такий тип спонтанного громадянського опору викликав потужну реакцію владних структур.
"Ця акція їх дуже налякала. Риторику ненависті, засновану на брехні та дезінформації, запустили й поширювали через державного мовника та портали, наближені до влади і створені в той період. Ціла машина працювала на дискредитацію тих, хто мав сміливість висловлюватися публічно", — наголошує активістка, згадуючи про цілу армію ботів, залучених для руйнування репутацій.
Зрештою, вона була змушена покинути країну — не через слова чи образи, а з огляду на радикальніші дії: арешти та погрози на адресу її родини.
"Я ніколи не боялася за себе. Але коли починають тиснути на родину, розумієш, що потрібно визначити межу", — говорить Данієла Ратешич.
Сьогодні, за сім років після від’їзду з Бані-Луки, вона стверджує, що не відчуває жодної ностальгії за рідним містом.
"Проблема не лише в риториці. Проблема — у світогляді людей, які приймають її та сліпо вірять у те, що їм подають медії, які контролює влада".
Як щодо свободи медій?
Згідно зі звітами таких організацій, як "Репортери без кордонів" (RSF), "Міжнародна мережа журналістів" (IJNet) та "Комітет із захисту журналістів" (CPJ), свобода медій у Республіці Сербській суттєво та швидко погіршується. Середовище для незалежної журналістики стає дедалі ворожішим і поляризованішим, а законодавство авторитарного типу все більше обмежує його.
Наприкінці лютого 2025-го уряд Республіки Сербської ухвалив украй суперечливий закон, який зобов’язує неприбуткові організації та незалежні медії, що отримують фінансування з-за кордону, реєструватися "іноземними агентами".
CPJ різко засудив цей крок, акцентуючи, що він безпосередньо відтворює авторитарні практики, якими для криміналізації критичних голосів, обмеження фінансування та придушення незалежних видань послуговуються зокрема й у Росії.
Уряд цієї частини Боснії та Герцеґовини послабив свободу медій іще 2023 року, коли вирішив повторно криміналізувати наклеп. Це спричинило стримувальний ефект і призвело до широкого поширення самоцензури. Впливові політики та бізнесмени часто використовують так звані SLAPP-позови (стратегічні позови проти участі громадськості), щоби фінансово виснажити та залякати видання та громадські організації.
Унаслідок численних загроз для журналістів, відсутності фізичної безпеки, а також обмежувального законодавства й політичного втручання в їхню діяльність Боснія та Герцеґовина нещодавно зазнала значного падіння в Індексі свободи преси, який формує RSF: опустилася з 64-го на 81 місце.
Загалом звіти змальовують незалежний медійний сектор як такий, що "перебуває в облозі" і змушений боротися за виживання в умовах, коли влада активно намагається усунути критичну журналістику за допомогою законодавства.
Журналісти, які працюють у Республіці Сербській, зазнають фізичних нападів, підпалів і погроз убивством. Хоча поліція іноді реагує, прокуратура часто закриває справи, пов’язані з нападами на медійників, що сприяє формуванню культури безкарності.
Безпечного прихистку не існує
Для тих, хто стає мішенню, навіть еміграція не гарантує спокою.
Після переїзду до Белграда Слободан Васкович і його родина продовжували зазнавати постійного тиску.
У Бані-Луці накопичувалися судові позови, водночас ширилися наративи, що зображували розслідувача як рекетира, а персональні дані щодо того, де в Сербії мешкає його сім’я, публікували в соціальних мережах.
"Розповідали, що ми маємо велику квартиру й отримали гроші. Насправді ми п’ять років орендували житло та платили за нього й комунальні послуги", — каже Ліляна Ковачевич.
"Найгірше було, коли вони почали атакувати дітей, — додає вона. — Це було підло й поза межами будь-якої моралі. У такі миті більше хвилюєшся за них, аніж за себе". Тривалий тиск залишив глибокі наслідки: її діти вже багато років відмовляються повертатися до Бані-Луки.
Мішенню стають не лише журналісти
Публічна дискредитація спрямована не тільки проти журналістів і громадських активістів. Чільні опозиційні політики, зокрема і претендентка на президентську посаду Єлена Тривич, 2022 року стали об’єктами кампаній, у яких їх звинувачували у співпраці з іноземною владою та спробах дестабілізувати регіон.
Депутат Народної скупщини Небойша Вуканович неодноразово повідомляв про напади на його майно: так, пошкоджень зазнали його авто й будинок. Аналітикиню Таню Топич тодішній президент Республіки Сербської Милорад Додик публічно назвав "агенткою німецьких спецслужб".
2018 року, лише за кілька днів після того, як медіа, близьке до влади, звинуватило місцевого журналіста в отриманні американських коштів для участі в "дестабілізації Республіки Сербської на вулиці", цього медійника побили настільки жорстоко, що прокуратура кваліфікувала справу як замах на вбивство. Виконавців засудили до тривалих термінів ув’язнення, однак замовників того нападу так і не встановили.
Рішення залишатися тут
Попри обмежений простір для вільного висловлення думок деякі журналісти, активісти й аналітики залишаються в Республіці Сербській, балансуючи між публічною діяльністю та особистою безпекою.
Для тих, хто відмовляється пакувати валізи, виживання стає щоденним актом спротиву.
"Можливо, головне запитання полягає в тому, що саме утримує тут нас — тих, хто належить до спільноти місцевих активістів і журналістів, — говорить медійниця Гордана Катана. — Гадаю, це той факт, що ми захищаємося, як можемо".
Для тих, хто продовжує чинити опір, критика влади є частиною професійної та громадянської відповідальності, попри тиск.
Саме тому варто не лише розуміти причини, через які деякі поїхали, а й замислюватися про довгострокові наслідки, які такий політичний і медійний клімат залишає для публічного простору.
Отже, долі журналістів, активістів і людей, які критикують політичних діячів у Бані-Луці, сьогодні виходять далеко за межі індивідуальних історій — вони свідчать про стан публічного простору та про те, яке місце в ньому залишається для думок, відмінних від тих, якія влада формує через її медії.
"Найсумніше — це бачити молодь, дітей і тих, хто має свій розум у голові, але змушений через таку більшість жити в атмосфері ненависті та відчаю", — підсумовує Данієла Ратешич.
Оригінальну публікацію можна прочитати на сайті Gerila.
