Прієдорські табори: коли злочин стає майданчиком для медійних маніпуляцій

*Колаж: Саїд Сельманович

Автор: Рияд Церич (Боснія та Герцеґовина)

Менторка: Надіна Маличбеґович

"Це так, ніби мене знову замикають там", — зізнається Сатко Муягич щоразу, коли чує медійну брехню про табори Прієдора. Омарську, Кератерм і Трнопольє викрили завдяки засобам масової інформації, проте сьогодні, після 40 остаточних судових вироків на близько 600 років ув’язнення, тамтешні ексв’язні стикаються з різними формами медійного заперечення та релятивізації. Їх супроводжують твердження, нібито навесні 1992 року в Прієдорі нічого не відбувалося. Це видається іронією.

Страждання, яких зазнають колишні бранці цих концентраційних таборів, коли чують на сербському телеканалі Happy TV, буцімто вони перебували у "відкритому центрі", де з них не знущалися, а "захищали", Адміністративний суд Белграда оцінив у 300 євро. Такий штраф присудили за зволікання з рішенням від сербської агенції з медійного регулювання покарати журналіста Миломира Марича після того, як Сатко Муягич і Фікрет Алич разом із Асоціацією ув’язнених концентраційного табору Козараца подали на нього скаргу.

"Це був відкритий табір, вони могли залишити його, коли забажають. Збірний пункт, де їх розмістили для захисту від убивств. Потім їх нагодували, а худого забрали, возили Європою та показували в цирку, — заявив Миломир Марич в етері Happy TV 22 лютого 2021-го під час розмови з Предрагом Антонієвичем, режисером фільму "Дара з Ясеноваця". Вони також прокоментували світлину Фікрета Алича за колючим дротом, опубліковану на обкладинці журналу TIME 17 серпня 1992 року, і назвали його "тим, який хворів на туберкульоз".

На цій фотографії Фікрет Алич справді постає у стані крайнього виснаження — не через туберкульоз, а внаслідок побиття й голоду. За власними свідченнями, із 56 днів у таборі Кератерма його били протягом 50-ти, а уникати жорстоких побоїв удалося лише впродовж шести. Харчуватися доводилося двома скибками хліба та малою тарілкою супу. Сербські військові заарештували його в селі Сівцях, жорстоко побили, посадили до автобуса й разом із приблизно 200 іншими чоловіками перевезли до табору Кератерма. Останки деяких бранців згодом знайшли в Томашиці й інших масових похованнях.

Із площею 10 000 квадратних метрів, десь як одне з половиною футбольне поле, Томашиця є найбільшою масовою могилою в Європі з часів Другої світової війни. Із прахом 435 людей її виявили 2013-го. Тіла переміщали, тож ідентифікувати вдалося лише 274 жертви. Докази щодо Томашиці представили під час судового процесу в Гаазькому трибуналі над Ратком Младичем, який очолював штаб Війська Республіки Сербської (ВРС). Де розташоване поховання, Інститутові зниклих безвісти Боснії та Герцеґовини повідомив колишній член ВРСу, який брав участь у приховуванні вбивств. Його особа й досі анонімна з безпекових міркувань.

Томашиця — найбільша, але не єдина масова могила, яку після війни в Боснії та Герцеґовині виявили поблизу Прієдора. За даними Інституту зниклих безвісти навколо цього міста на заході країни відшукали 73 масові поховання. У Кевлянах — 146 тіл, які згодом теж перепоховали, у Старих Кевлянах — останки 456 жертв із Прієдора, переважно в'язнів табору Омарськи.

5 серпня 1992 року Фікрета перевели до табору Трнополья, де ITN відзняла телерепортаж. Його підготували Пені Маршал, яка працювала на цьому телеканалі, й Ед Вуліямі, тодішній журналіст The Observer. Увесь світ побачив виснажених від голоду чоловіків за колючим дротом. Через стан свого здоров’я Фікрет Алич не зміг коментувати позов проти Миломира Марича й Happy TV, але британський медійник Ед Вуліямі чітко пам’ятає мить, коли він усвідомив, що киїться на території колишніх прієдорських заводів.

"Після того, як ми наполягли, щоб автівка, якою їхали, зупинилася, побачили добре відому сцену: Фікрета й інших людей за колючим дротом. Ми почали з ними розмовляти, і вони пояснили, як опинилися там і що не знають, де їхні родини. Коли ввійшли до табору, ми відчули змішаний запах екскрементів, поту та спеки. Те, що зробив Happy TV, повторюється знову та знову. Ідея, начебто ми сфабрикували ці кадри, є гротескною. Ясна річ, це не те саме, що й ревізіонізм Голокосту, але має той самий мотив", — зазначає Ед Вуліямі.

Сатка Муягича також утримували у двох таборах — Омарсьці та Манячій. Через останній на однойменній горі поблизу Бані-Луки, колишньому військовому об’єкті Югославської народної армії, який під час війни в Боснії та Герцеґовині використовували для військових навчань, пройшли від 3 000 до 8 000 бранців. Як і Фікрета Алича, телебачення показало Сатка Муягича 8 серпня 1992-го. Того дня перед камерами радіо- та телекомпанії Республіки Сербської RTRS йому довелося "свідчити" англійською, буцімто Омарська не є табором, а умови там — "добрі".

У таборах Кератермі, Омарсьці та Трнопольї, яких у Прієдорі організувала сербська влада разом із армією та поліцією, утримували понад 30 тисяч боснійських і хорватських цивільних. Більше 3 300 мешканців  прієдорських околиць ув’язнено в Омарсьці. Закриття цього табору почалося 6 серпня 1992 року, і близько 700 в’язнів не пережили тортур.

У злочинах, скоєних у Прієдорі та навколишніх населених пунктах, убили 3 176 людей, серед яких 102 дитини. За ці злочини Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії (МТКЮ) та Суд Боснії і Герцеґовини засудили понад 40 обвинувачених до більш ніж 600 років за ґратами. Цим злочинам передував заклик на Radio Prijedor 30 травня 1992-го, який вимагав від несербського населення ідентифікувати себе білими простирадлами на власних будинках, а вже наступного дня видали наказ носити білі пов’язки.

Фото- та відеодокази, а також наявність судових рішень виявилися недостатніми, щоби змусити частину медій припинити заперечувати те, що сталось у Прієдорі. Навпаки, Сатко Муягич та інші колишні бранці навіть через понад три десятиліття продовжують чути в публічному просторі твердження, нібито прієдорських таборів не існувало — часто від людей, народжених уже після війни.

"Коли я чую таку брехню, мене ніби знову, символічно, запроторюють до того табору. Мені не треба, щоби хтось визнав його існування — я це знаю, і суди це встановили, але коли це публічно заперечують, усе пережите якось кане у воду. Воно перетворюється на розмиту минувшину, в яку можемо вірити, проте не мусимо. І це емоційно впливає на мене як людину", — каже Сатко Муягич.

Скарга проти Миломира Марича

Саме тому разом із Фікретом Аличем й Асоціацією ув’язнених концентраційного табору Козараца він вирішив ініціювати судове провадження проти колишнього журналіста Happy TV Миломира Марича. Їх представляла знана юридична фірма BDK Advokati із Белграда.

Те, що Миломир Марич і Предраг Антонієвич озвучили в телепрограмі, суперечило 21 вирокові МТКЮ та стільком же від Суду Боснії та Герцеґовини. Сатко Муягич наголошує, що саме ці остаточні судові рішення стали підґрунтям для скарги проти Миломира Марича.

"Ми не мали на меті знову доводити комусь у Белграді, чи був у Прієдорі концентраційний табір. Нашим головним аргументом було те, що закон Республіки Сербії чітко зобов’язує поважати судові рішення, зокрема й іноземні. Тож усе, що встановили Гаазький трибунал й інші міжнародні суди, які визнає Сербія, стає юридичними фактами, — пояснює Сатко Муягич, адвокат і колишній бранець концентраційного табору.

Першого листа надіслали Регуляторному органові електронних медій (РЕМ) Сербії в березні 2021 року з вимогою вжити стосовно Марича дисциплінарних заходів. На 12 сторінках спочатку навели його й Антонієвичеві цитати, порівнюючи їхні заяви із фактами, встановленими в судових рішеннях.

"Замість семи членів у РЕМі було лише шість, й у підсумку ми отримали голосування три проти трьох — замість дочекатися обрання нового члена, оскільки один із них не міг бути присутнім. Це був юридичний абсурд, який призвів до призупинення процедури, що є неприпустимим. У суді хтось має перемогти", — зауважує Сатко Муягич.

Наслідком стала скарга проти РЕМу до Адміністративного суду Белграда. Рішення довелося чекати майже три роки, що спричинило подання ще однієї скарги. Лише два роки тому, після того, що Сатко Муягич називає юридичними ускладненнями та бюрократичними перепонами, він і Фікрет Алич отримали компенсацію по 300 євро кожен через затримку із присудом за апеляцією на регуляторову ухвалу.

"Зрештою Адміністративний суд скасував його рішення, і РЕМ був змушений ухвалити нове торік. Однак цього разу вони відхилили наш позов, стверджуючи, буцімто достатніх підстав для Маричевого покарання немає. Ми незгодні, тож подали новий і знову чекаємо", — ділиться позивач.

Поки колишні в’язні прієдорських таборів чекають, Міломир Марич повторив брехню про них під час форуму в Бані-Луці у грудні 2024-го. Він заявив, начебто це були склади чи радше будівельні майданчики без колючого дроту, і порівняв одного ексбранця із цирковим ведмедем.

"Та цей фотограф знайшов виснаженого, худого чоловіка і зробив історичний знімок. Ми не можемо вийти з цього наративу. Потім його відгодували, вивезли й показували в цирку, в Амстердамі та Брюсселі, як ведмедя, що виступає. Я говорив про це на телебаченні, він зателефонував мені — Фікрет — і подав на мене до суду, бо я глузую sз жертв таборів смерті, як вони це називають", — розповів Марич під час свого виступу.

Британський часопис Living Marxism про "табори, які не є таборами"

Заперечення злочинів, брехня та дезінформація щодо подій у Прієдорі почалися ще 1992 року. Паралельно з депортаціями до таборів, закликами до несербського населення носити білі пов’язки та масовими вбивствами в місті були й медії, що систематично й навмисно заперечували злочини. Місцеві Kozarski vijesni й Radio Prijedor уже тоді почали формувати ревізіоністські наративи.

Серед інших вигадок ці видання звинувачували прієдорського лікаря Желька Сикору, нібито він був "монстром", який свідомо робив аборти сербським жінкам і кастрував сербських немовлят-хлопчиків. Жодних доказів так і не надали, а самого лікаря Сикору вбили в таборі Кератермі. Місцева інтелігенція була серед основних мішеней цих двох медій. Серед них — лікар Осман Магмулин, якого звинувачували в буцімто навмисному й неправильному лікуванні Живка Дукича після серцевого нападу. Як і його колега Сикора, він не пережив прієдорських таборів.

Утім називати їх "відкритими центрами" почали не ці ці видання. "Усе стартувало з Томаса Дайхмана та журналу Living Marxism у Великій Британії, які сприяли поширенню історії про "табори, які не є таборами", — підкреслює Сатко Муягич.

"ITN позвався проти Living Marxism, і я намагався переконати The Guardian зробити те саме, але вони надто боялися. Living Marxism не привів жодного свідка, бо просто не мав їх. ITN представив лише одного свідка — лікаря Ідриза Мерджанича. У судді не виникло сумнівів, тож він ухвалив рішення на користь ITN і проти Living Marxism, — нагадує Ед Вуліямі, який довго пропрацював у The Guardian і The Observer.

Він і британська телерепортерка Пені Маршал у серпні 1992 року добилися від Радована Караджича дозволу відвідати табори Трнопольє та Омарську, їхні зйомки з якої стали визначальними для створення МТКЮ в Гаазі. Вуліямі став першим журналістом, який свідчив у Міжнародному трибуналі з воєнних злочинів після Нюрнберзького процесу. Він неодноразово виступав свідком обвинувачення перед цим судом, зокрема у справах про злочини, скоєні у Прієдорі, а також під час процесів проти лідерів боснійських сербів Радована Караджича та Ратка Младича.

"Тому що це мене стосується"

Дезінформація не завжди має на меті створити альтернативну "правду". Залежно від контексту, вона може також слугувати для затемнення фактів, формуючи основу для суспільної плутанини – природного середовища, у якому дезінформація виживає та посилюється.

Паралельно з цим існують групи й окремі люди, які завдяки громадянській активності намагаються представити події у Прієдорі такими, якими вони були насправді. Навіть через понад 30 років ці люди й далі борються за гідне вшанування вбитих там навесні 1992-го.

Емір Годжич із білою пов’язкою на руці самотньо стояв на міському майдані у Прієдорі після того, як місцева влада заборонила інсталяцію 23 травня 2012 року. Метою цього заходу було віддати шану понад 200 жінкам і 10 дівчатам, убитих під час війни в місті, а також прієдорських жертв із нагоди двадцятої річниці скоєних злочинів.

"Я лише хотів представити своїх батька та брата, які пережили Омарську і Трнопольє. Наступними днями отримав різні реакції: лайку, погрози більше не повертатися до мого міста. Водночас були і слова підтримки та заохочення. Для одних я став "їхнім", а для інших — "нашим", — писав тоді Годжич.

Майже півтора десятиліття потому він указує на пробудження внутрішнього протесту й усвідомлення, що в той час не міг репрезентувати жодну з наявних у Прієдорі організацій, тож вирішив діяти самотужки. Тільки кількома місяцями раніше він приїхав до рідного міста, звідки його з родиною вигнали, із Нової Зеландії.

"Коли я повернувся до Прієдора, побачив, яких репресій зазнають репатріанти навіть через стільки років після війни. Заперечення геноциду та всього, що там сталося, не є лише теоретичним — ці люди стикаються з оцим щодня. Як активіст і митець, я вирішив, що це спосіб показати, що нас не стерли й так само неможливо стерти те, що сталося", — розповідає Емір Годжич.

"Гадаю, що люди могли б і далі жити разом, якби була політична воля проковтнути власну погорду та прийняти певні речі, вчинені від їхнього імені. Уся боротьба проти заперечення геноциду та права на пам’ять, має, на мою думку, також значення для нашої спільної антифашистської історії, адже реабілітація четників і колаборантів, як на мене, потрапляє в цей контекст", — додає він.

Завдяки прієдорським активістам, які опікуються молодіжним центром KVART й ініціативі "Тому що це мене стосується", антифашистський дух, про який говорить Емір, досі є в цьому місті. Саме їхня діяльність сприяла тому, що нові покоління — незалежно від національності — почали протистояти всьому скоєному в 1990-х у Прієдорі й решті Боснії та Герцеґовині.

Покинуті напризволяще

Без правового захисту тих, хто пройшов через табори, неможливо говорити про соціальну справедливість і розбудовувати культуру пам’яті. Боротьба з дезінформацією та неправдивими наративами переважно тримається на асоціаціях і громадських активістах, тоді як держава, що мала би відігравати провідну роль у захисті колишніх бранців, нічого не зробила.

Цю позицію поділяє й ексув’язнений концетраційних таборів Юсуф Арифаґич, нагадуючи про відсутність конкретних заходів для визначення відповідного статусу в Боснії та Герцеґовині.

"Держава — ані Палата представників, ані парламент — не ухвалила закону про колишніх в’язнів концентраційних таборів. Якби це сталося й охопило всіх незалежно від їхнього етнічного походження, ми сьогодні мали би певний правовий захист, і я не певен, що хтось наважувався би застосовувати таку мову ненависті проти нас, — зазначає він.

Юсуф Арифаґич пережив Омарську, Кератерм і Трнопольє. 1992 року він виїхав до Норвегії як біженець, а наприкінці 1990-х повернувся до свого рідного Козараца. Знання, здобуті у скандинавській країні, застосував тут у 2007-му, коли відкрив норвезьку ферму великої рогатої худоби. Він також очолює Асоціацію ув’язнених концентраційного табору Козараца й уже багато років разом з іншими людьми й активістами організовує Дні білої пов’язки у Прієдорі.

"Ми боремося на самоті, виходимо на вулиці та щороку зазнаємо дедалі більших погроз, — констатує Юсуф Арифаґич.

Ухвалення закону про колишніх бранців концентраційних таборів він вважає ключовим кроком у боротьбі за правду. "Це стало би підґрунтям для її досягнення, адже все наше майбутнє має базуватися на правді, а постати вона може лише через конкретний закон. Він має чітко вказувати, що сталося в Омарсьці, Дретелі, Казанях. Гадаю, що правда є основою для певного примирення", — аргументує Юсуф Арифаґич.

Неспроможність протистояти релятивізації воєнних злочинів і запереченню того, що табори існували, показує суттєві перешкоди, які постають перед громадами в Боснії та Герцеґовині, коли йдеться про їхнє ставлення до минулого. Для колишніх в’язнів концентраційних таборів брехня та дезінформація про них є не лише образою, а й новою травмою, якій вони змушені знову давати раду.

Оригінальну публікацію можна прочитати на сайті tacno.net.