Автори: Олена Солодовнікова (Україна), Тарик Мочевич (Боснія та Герцеґовина), Євгеній Коваленко (Україна)

Ментор: Олексій Гуцол

Під час війни люди тікають не тільки від окупації, а й від дезінформації. Брехня завжди поруч: це й неправдиві заяви про перемоги та поразки, і заперечення власних злочинів. Тому коли конфлікт добігає кінця й мешканці повертаються додому, вони стикаються з новим викликом — як протидіяти брехні.

Українці в окупації тепер здебільшого змушені перебувати у пропагандистській бульбашці й інформаційному вакуумі. У Боснії та Герцеґовині, де війна закінчилася, люди мають змогу чинити опір дезінформації, зокрема запереченню воєнних злочинів та героїзації тих, хто їх скоїв. Ми намагаємося зрозуміти, як це відбувається, дізнаючись історії реальних людей.

ВІЙНА СЬОГОДНІ: УКРАЇНА

Таємна втеча із Криму

Торік улітку кримець Артем Звенигородський вирішив тікати з окупованого півострова. Він і без того не був симпатиком імперської росії, а раптом з'явився додатковий поштовх — юнакові виповнилося 18 років, і прийшла повістка до російського війська. Свій таємний план утекти в Україну хлопцю довелося приховати навіть від мами.

"Ми з нею навіть сварилися. Я кажу: "Хочу в Україну!" — "Навіть не порушуй зі мною цієї теми, не згадуй про це", — мама була категорично проти. Їй більше підходило, щоб я відслужив рік у російській армії. А Україні вона не довіряла та боялася за мене. І тільки коли я приїхав і сказав: "Мамуль, зі мною все добре", вона заспокоїлась”.

Артем мимоволі виявився представником того самого покоління українців, яке з першого класу було змушене зростати за правилами окупантів. Дитиною він, звісно, не цікавився політикою, лише дивився українською мультики. Одного разу на уроці музики утнув щось страшне — вигукнув: "Слава Україні!" Відтак мав бесіду із психологом, який діяв радше як "фахівець із дитячої пропаганди".

"Я не розумів змісту цієї фрази, для мене це був як мем, щось жартівливе, але близьке — "Слава Україні!" Спочатку дуже суворо викликали: "Хто таке сказав? Сюди швидко!" Потім поблажливіший тон: ти маєш розуміти, що сказав погане, ми не хочемо тебе кривдити, хочемо, щоби ти був у безпеці й тобі не промили мізків. Потім почали пояснювати, ніби нацисти, які вбивали людей, викрикували такі фрази. Наостанок попередили: "Більше так не роби, бо поліція заарештує твоїх батьків".

Погрози справдяться 10 років потому. Його вітчима, який працював фотографом, і справді заарештують і посадять до в’язниці на 12 років за "тероризм".

"Те, що він перевозив 50 мішків селітри з якимись пультами, а на місці вже були поліціянти — це так не працює. Вочевидь, його підставили. І це шок. Я зовні зберігаю спокій, але для мене це великий стрес. І тільки в Києві остаточно зрозумів масштаб трагедії. Вов! Він — у тюрмі, я не можу йому зателефонувати, невідомо, чи він вийде взагалі. І це усвідомлення прийшло, і я справді застигнув на мить, просто жах".

Артемів вітчим не приховував своєї проукраїнської позиції під час окупації. Був учасником українських груп у соцмережах, тож давно був на прикметі в російських спецслужб. Публічна підтримка України часто призводила і до суперечок із дружиною.

"От ти, дурнику, Україну чекаєш. Були такі сварки. До бійок не доходило, але розмови були".

Страх, побудований на чутках

Артемова мати — перукарка. Жінка приїхала на півострів заради того, щоби син дихав морським повітрям, насолоджувався кримською природою. За його словами, маму якнайменше обходить, під яким прапором жити. І навіть війна не змінює цього життєвого принципу.

"У неї така позиція, щоб її ніхто не чіпав. Поки не чіпають, її все влаштовує. Вона некомпетентна в політиці. Ми про неї не розмовляємо. Їй немає чого мені сказати. Була в Україні — заробляла більше, але назад не дуже хочеться. Тут спокійніше. Коли почалася війна, я кажу: "Мам, поглянь, що коїться". Вона каже: "Це жахливо, але я нічого не можу вдіяти, ми — маленькі пішаки".

Обстріли військових баз у Севастополі, де мешкає жінка, так само не змінили її нейтрального світогляду. Вибухи в місті й поза ним вона сприймає як рутину.

"Не панікує. Влучає — треба бути обережною. Вона — людина поза політикою в максимальному сенсі. На вибори не ходить. Пам’ятаю, у Донецьку обстріляли вокзал. "Як гадаєш, хто винен?" Каже: "Та звідки я знаю, хто винен, прилетіла туди ракета". Я кажу: "Кримський міст підірвали". Відповідає: "Капець, що підірвали". Та сама реакція, коли Каховську ГЕС знищили. "Ну, підірвали". Вона не цікавиться цим. Вона мешкає в Севастополі, й усе".

Утім мама наполягала, що син має залишатись удома, в окупації, й у жодному разі не намагатися приїхати на підконтрольну Україні територію. Це упередження ґрунтувалося на почутому від найближчого кола спілкування.

"Вона запевняла: ти приїдеш в Україну, там кримчан ненавидять, за російську мову поб’ють, коли дізнаються, що в тебе російський паспорт, буде жах. Тебе там вважають зрадником! Середовище сильно впливає. Десь подружки щось почули, десь бабця, десь сват. Воно накопичується і десь відкладається в підсвідомості".

Артемова мати, як і багато інших людей в окупації, потрапила до пастки "спільної провини", яку штучно витворила пропаганда, вважає директор Інституту соціальної динаміки та безпеки KRONOS Ігор Акімов. Це найнебезпечніший елемент соціальної інженерії. Окупанти системно розмивають межу між "жертвами обставин" і "колаборантами". Ключовий інструмент тут — примусова паспортизація.

"Людині навіюють думку: "Узяв паспорт — ти є злочинцем для Києва. Тобі немає шляху назад". Так формується штучна спільнота "замазаних". Страх кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність гіперболізують до абсурду. Людей переконують, що тюрма загрожує навіть за сплату комунальних послуг до окупаційної каси чи роботу двірником. Цей страх цементує лояльність до окупантів не через любов до РФ, а через відсутність альтернативи", — вважає Акімов.

"Вони розповідають "історії з життя" про те, як когось "забрали до ЗСУ просто з хати" або "посадили за російську SIM-картку". У закритій соціальній групі, яка перебуває у стані хронічного стресу, критичне мислення не діє. Спрацьовує ефект ехокамери: страх, який хтось озвучив, резонує іншим, вони його посилюють і перетворюють на колективний психоз. Однією з цілей окупаційної політики є руйнування горизонтальних зв'язків у суспільстві. Система заохочення доносів створює атмосферу тотальної недовіри. Сусід боїться сусіда. Це атомізує суспільство: люди замикаються в межах своєї квартири чи родини", — пояснює Акімов.

Артемові вдалося виїхати із Криму, подолавши тисячі кілометрів і кілька блокпостів. Мама прийняла його вибір і рішення отримати українське громадянство. Однак рідня була не такою поблажливою: кілька родичів надіслали хлопцеві повідомлення, що зрікаються його назавжди.

"Ти — мені більше не родич, бо з українським прапором стояв на Майдані. Я не можу на це дивитись".

Коли свобода здається небезпечнішою

Чому Артемові близькі не змогли прийняти його вибору бути українцем? Імовірно, тому що їх роками налаштовували проти України та навіювали віру в те, що повернення додому — це небезпека. Базовий метод, який використовують технологи окупаційних адміністрацій, — це дзеркальна проєкція. Вони беруть справжні практики власного репресивного апарату (фільтраційні табори, підвали, тортури, страти без суду) і дзеркально проєктують їх на образ української влади. Механізм працює на випередження: мешканців тимчасово окупованих територій переконують, що їхнє звільнення принесе не свободу, а таку ж "чистку". Пропаганда формує наратив: "Якщо росіяни так жорстко перевіряли вас на лояльність до України, то уявіть, як жорстко СБУ перевірятиме вас на лояльність до РФ". Це створює психологічну пастку: жертва окупації починає боятися своїх визволителів більше, ніж загарбників, оскільки окупанти — це вже знайоме, усталене зло, а повернення України малюють як невідому загрозу з потенційно вищим рівнем насильства.

Страх стає базовим налаштуванням соціальної поведінки. Це класична тактика розколу: "Ми вас захищаємо від тих, хто вас ненавидить". Маємо справу не просто із дезінформацією, а із глибинним травмуванням соціальної тканини регіону.  

"Ти ж автоматові вмієш дати раду? Ти ж чоловік. Чи ти — сцикло? Мені писали ці "промиті", що ти, сцикло, не пішов "Батьківщину захищати", бо ти боїшся. Я відповідав, що поїхав на Батьківщину, тому що це не моя армія, а окупаційна. Але все одно почув: "Ти — сцикло". Ці люди не вміють критично мислити, сприймати аргументи. У них у голові крутиться своя катеринка”.

Вступ до Юнармії у РФ поки формально добровільний, але насправді — це квиток до комфортного життя, що дає шанс отримати безкоштовні розважальні поїздки та легкий вступ до вишів.

"Вони захопили шматок відкритого успішного суспільства. А підходять до нього зі свого бубличного ряду і пропонують як бонус те, що сподобається мешканцю російського закріпаченого села", — вважає професор Олександр Набока.

Він викладав історію в університетах на Луганщині й не приховує, що чимало його студентів обстоювали проросійські або нейтральні погляди ще до російського вторгнення. Але він не намагався жорстко переконувати їх у необхідності вболівати за власну країну. Тепер жалкує про це.

“Напевно, моя тактика м’якої сили, особистий хрестовий похід, зазнав невдачі. Багато людей, яких я знав, у 2022 році відразу ж перекинулися на російських патріотів — вилізла балалайка в них. Тепер мені дещо соромно. Якби від мене залежала гуманітарна політика — вона була б через силу, психологічний злам "аполітичних людей". Бо сьогодні вони начебто аполітичні, а завтра здадуть українського патріота з усіма бебехами", — зітхає Набока.

Нині в окупації з молоддю провадять окрему систематичну ідеологічну роботу. Артем згадує, що з початком повномасштабного вторгнення в його шкільному розкладі з’явився предмет "Розмови про важливе". Що ж саме має бути важливим для російських школярів?

"Про народи Росії, що всі товаришують один із одним. А потім ти дивишся єврейські погроми в Махачкалі…. Потихеньку почали набирати військовий ухил. Запровадили правило, що перед цими "Розмовами про важливе" ти маєш співати гімн і здіймати прапор Росії, продукувати бадьорливу промову, скільки учнів приєдналися до Юнармії, які вони молодці і кого нагороджують медаллю”, — згадує Артем.

Інша річ, що підлітки таким байкам агітаторів, на його думку, не особливо вірять. Однак мають удавати зацікавленість. Чому це не працює?

"Це дуже заскорузла пропагандистська модель, яка набила оскомину ще поколінню рокенрольників. Не кажучи про сучасну молодь, яка щиріша у своїх проявах, яку бентежить лицемірство. І їхня відповідь на таку агресивну пропаганду — це лише мімікрія", — констатує Набока.

Але зі школярами молодших класів навіть такі лобові методи є результативними, переконаний Артем.

"Перший, п’ятий класи — у них реально мізки промиті, там каша. Ти наводиш аргументи, тобі відповідають, що це все фейки. Їх уже не врятувати".

Чи справді не врятувати? З одного боку, фахівці з соціальної поведінки вважають, що за пів року пропагандистської "прокачки" можна цілком змінити чиїсь переконання.

"Це "ідеологічний двохсотий”, проросійська якась "особь". Та людина, позицію якої жодними методами, навіть тицянням у правду мордою”, — певен професор Набока.

Родина рятує від дезінформації

Утім за даними аналітиків на окупованих територіях є так звана законсервована частина суспільства, не менше 15% тих, хто прихильно ставиться до України та підтримує її вектор розвитку. Саме цей реактивний людський капітал планують використовувати як опору для психологічного відновлення після повернення територій. Але виникає питання — як удалося зберегти проукраїнський дух за понад 10 років ізоляції?

Ігор Акімов: "Тут відповідь — у сімейних стосунках. Наприклад, батько — у Луганську, дочка — у Києві, а онучка — у Варшаві. Батькові треба знати, у яких умовах мешкають дочка та внучка. Тому він занурюється в інформаційні канали, які відображають не тільки окупаційну дійсність".

Так само й Артемова мама тепер мимоволі уважніше стежить за тим, що відбувається у Швейцарії. Її син поїхав туди навчатися, після того, як отримав українське громадянство. Чи повернеться він на Батьківщину або вболіватиме за неї за кордоном — його наступний вибір. А на українське суспільство чекатиме інше випробування — як почати жити після повного припинення бойових дій.

ПІСЛЯ ВІЙНИ: БОСНІЯ ТА ГЕРЦЕҐОВИНА

Росія заперечує скоєння злочинів не лише в Україні, а й у Боснії

Злочинні операції, що мали на меті створити етнічно чисті території під час війни в Боснії та Герцеґовині з 1992-го до 1995 року, забрали життя більше ста тисяч людей. Після падіння міста Сребрениці в липні 1995-го сербські збройні формування захопили й убили щонайменше 8 372 боснійських біженців, переважно чоловіків і хлопців. Численні міжнародні та національні суди визнали цей проєкт із винищення геноцидом. Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії (МТКЮ), спеціальний суд Організації Об’єднаних Націй у Гаазі, засудив кількох осіб за геноцид у Сребрениці, зокрема все політичне та військове керівництво самопроголошеної Республіки Сербської.

Однак для російських медій ці злочини є лише "західною пропагандою". Міжнародна юристка Марін Маньє у своєму дослідженні для Меморіального центру Сребрениці зафіксувала: заперечень геноциду в Сребрениці в російських ЗМІ у 2022-му та 2023 роках різко побільшало. Тріумфом російської дезінформаційної машини став пропагандистський документальний фільм "Боснія та Герцеґовина: піднесення халіфату" від RT Balkans. Він стверджує, що масові вбивства як у Бучі, так і в обложеному Сараєві, столиці Боснії та Герцеґовини, й у Сребрениці буцімто інсценували український і боснійський уряди.

"Убивця моєї матері мешкає там"

Після падіння Сребрениці сербські війська вбили батька, матір і молодшого брата Гасана Нугановича. Їхні тіла знайшли в масових могилах і належно перепоховали на кладовищі Меморіального центру Сребрениці лише через багато років: батька — за 10, матір і брата — через 15.

Сьогодні Гасан мешкає в Сараєві. У Власениці, місті, де він виріс і яке минає, їдучи до Меморіального центру, мешкає чоловік, якого звинувачують у вбивстві його матері. Принаймні так кажуть прокурори, які провадять розслідування. Неподалік — рідне село Гасанового батька.

"Дорогою до Сребрениці я не можу не їхати через Власеницю. Щоразу я думаю про те, що там живе вбивця моєї матері. У Сараєві судовий процес над обвинуваченим відбуватиметься в будівлі, розташованій приблизно за два кілометри від мого будинку. Від цього просто нікуди не дітися", — розповідає  Гасан.

Протягом останніх кількох років Меморіальний центр Сребрениці регулярно публікує щорічні звіти про заперечення геноциду. Від червня 2024-го по травень 2025-го в публічному медіапросторі Боснії та Герцеґовини зафіксували загалом 99 таких випадків. За попередній період їх було 305. Отже, помітне значне зменшення: імовірно, це результат першого засудження через заперечення геноциду, а також соціального тиску.

Сьогодні 37-річний Един мешкає у Сребрениці із дружиною та двома дітьми, працює дослідником у Меморіальному центрі. Він каже, що ніколи не уявляв, що присвятить своє життя цій роботі. Коли повернувся, вірив у втечу від минулого й інше майбутнє. Він виріс, слухаючи розповіді рідних і тих, хто вижив, про злочини.

"Усі розмови в повоєнні роки в нашій родині, серед друзів, у спільноті біженців загалом оберталися навколо одного й того самого: що з нами сталося, хто загинув, хто вижив, чиє тіло знайшли й у якій братській могилі".

Повернувшись, він вірив, що молодші покоління, які не брали безпосередньої участі у війні, не нестимуть тягаря цих злочинів.

"Я вірив, що якщо мене не обтяжує минуле, то їх воно теж не обтяжуватиме, і що ми зможемо рухатися вперед. Але незабаром я зрозумів, що помилявся", — продовжує він.

Спільнота репатріантів у його рідному селі залишалася дуже згуртованою. Його перші контакти з сербськими сусідами з навколишніх сіл і містечок відбулися завдяки проєктам, які на той час фінансували міжнародні організації. Однак коли ті закінчилися, контакти також припинилися. Натомість пропаганда тривала.

Теми минулого здебільшого уникають

Перший вирок щодо заперечення геноциду трапився через плакат у середмісті Братунаца, на якому вітали з днем народження засудженого генерала сербської армії Ратка Младича.

"Звісно, нелегко, коли бачиш такі речі".

На особистому рівні розмов про минуле з сербськими сусідами у Сребрениці зазвичай намагаються уникати. Основна проблема інституційного заперечення полягає в його впливі на повсякденне життя. Един розповідає історію про п’ятирічного хлопчика, який поскаржився йому, вражений тим, що його друг виявився мусульманином.

"Тоді чому він кілька днів тому подарував мені кросівки?" — запитав хлопчик, що наочно проілюструвало Единові вагу пропаганди, в якій живе родина дитини.

Един не впевнений, що заборона заперечувати геноцид у публічній сфері може змінити стосунки на рівні пересічних людей, але вірить, що це принаймні може вберегти тих, хто вижив, від повторної травматизації.

Незважаючи на все, на запитання, чи розглядає він можливість покинути Сребреницю, Един відповідає: "Ні". Повернувся, каже він, через свій глибокий зв’язок із цією місцевістю.

Світлини винуватців геноциду виставляють у державних установах

У Меморіальному центрі Сребрениці також працює Мірела Османович, яка народилася 1997 року, вже після геноциду. Вона виросла в Сараєві та розповідає, що аж до підліткового віку знала лише те, що її родина походила зі Сребрениці. Ніколи не мала змоги познайомитися зі своїми двома братами, яких сербські війська вбили під час геноциду після падіння Сребрениці. Їм було 15 і 17 років. Її батько два місяці втікав через ліс від сербських вояків, перш ніж дістався безпечної території.

"Мій батько довго відмовлявся вірити, що хтось міг убити його синів без причини. Коли Інститут зниклих безвісти попросив його надати зразок крові для аналізу ДНК, аби порівняти з останками, які відшукали в масових похованнях, він відмовився, вірячи, що його сини десь живі".

Лише пізніше, коли стали відомі справжні масштаби вбивств, прийшло прийняття. Роками пізніше її братів знайшли й поховали на кладовищі в комплексі Меморіального центру.

Дізнатися подробиці про своїх братів стало для Мірели першим шоком. Другий стався через роки, після закінчення університету й повернення батьків до свого села поблизу Сребрениці, коли вона вперше зіткнулася з масштабами заперечення геноциду та героїзації засуджених воєнних злочинців.

"Я була шокована, коли побачила фотографії винуватців геноциду, виставлені в будівлі міської ради та державних установах", — каже Мірела.

Ще більше її бентежать підозри, що один із сусідів її батьків коло Сребрениці може бути воєнним злочинцем і, можливо, вбивцею її братів.

Тієї миті вона усвідомила, що її життєве покликання — боротися за правду.

"Я, із родини безпосередніх жертв, нічого про це не знала. Якщо я мовчатиму, як про це дізнаються інші?" — до такого висновку дійшла Мірела.

"Побачивши це, я була рішучою — їдьмо всі негайно до Сараєва", — запропонувала вона батькам. Попри її страх, вони відмовилися. Попросили її поїхати, а самі залишилися. Зрештою, вони всі лишилися.

Йому пропонували гроші, щоби не свідчив, але він відмовився

На іншому кінці Боснії та Герцеґовини, у Столаці, деякі засуджені чи обвинувачені у воєнних злочинах також живуть вільним життям.

Зокрема й ті, що знущалися з Амера Джулича в таборі ортопедичної лікарні.

"Мені запропонували 50 000 євро, автівку та роботу, щоб я не свідчив. Я відмовився".

Амер дійшов висновку, що ця пропозиція не могла надійти від когось окремо — її ініціювали певні установи, які мали намір приховати злочини.

Ортопедична лікарня у Столаці працювала майже 100 років, перш ніж Хорватська рада оборони перетворила її спочатку на штаб своєї військової поліції в 1992-му, а за рік — на табір для боснійського населення.

Це був лише перший із низки таборів, до яких запроторили 17-річного Амера. Причина — "неправильні" ім’я та прізвище в часи етнічних чисток на територіях, які контролювали хорватські екстремісти. Після ортопедичної лікарні його депортували до Дретеля, а згодом до Ґабели та табору Вертодрому. Він вижив.

Однак табір в ортопедичній лікарні був найгіршим.

"Три дні там були для мене гіршими, ніж 230 днів в інших".

Без жодного натяку на дискомфорт він заходить до зруйнованої лікарняної будівлі показати нам кімнати, де лежав 17-річним, де його допитували, де його катували. Там убили двох його двоюрідних братів. Але його бажання донести правду сильніше за дискомфорт.

Етнічні чистки зі зброєю під час війни й із ручками в мирний час

Етнічні чистки, які за війни скоювали зі зброєю в руках, за миру тривають уже в бюрократичних процедурах, каже Амер. Боснійські мешканці муніципалітету, який контролюють хорватські націоналісти, живуть в умовах, схожих на апартеїд — від перешкод у працевлаштуванні в державних установах до відмови виділити землю для нового мусульманського цвинтаря.

Місто розділене невидимою лінією між хорватами та боснійцями, які повернулися. Злочини заперечують. У цій частині Боснії та Герцеґовини можна побачити графіті, присвячені хорватським воєнним злочинцям.

"Я не хочу відвертати погляд. Я ходжу з гордо піднятою головою, бо кажу лише правду. Вони ж опускають голови", — каже Амер про свої щоденні зустрічі із засудженими воєнними злочинцями у Столаці.

Асоціація колишніх в’язнів табору, яку очолює Амер, уже багато років бореться за те, щоби перетворити зруйновану будівлю ортопедичної лікарні на меморіальний центр. Місцева влада перешкоджає цим зусиллям. За Амеровими словами, причина проста: вони чекають, поки будівля цілком завалиться, щоби запобігти меморіалізації

У Вертодромі, що в Мостарі, найбільшому місті та регіональному центрі Герцеґовини, меморіал таки звели — на честь не жертв цього табору, а Хорватської ради оборони.

Ніщо з цього не завадило Амерові повернутися, він зробив це принципово. Проте відправив сина навчатися до середньої школи в Сараєві.

"Найважчою миттю для мене було, коли одного разу ми збиралися сісти в міський автобус, але мій син зупинив мене. Він сказав: "Ні, тату, це автобус, яким їздять хорвати. Наш — наступний".

Він залишається у Столаці. Він не полишає боротьби, щоб ортопедична лікарня таки стала меморіальним центром.

На запитання, чи справді це змінить відносини в місті, Амер відповідає:

"Для нас це означатиме все".

Оригінальну публікацію українською можна прочитати на сайті Ukrainian.Media, а боснійською — на сайтах vijesti.ba та radiosarajevo.ba.