Україна та Боснія: життя між пропагандою, пам’яттю та правдою

Під час війни люди тікають не тільки від окупації, а й від дезінформації. Війна завжди супроводжується брехнею: це і неправдиві заяви про перемоги та поразки, і заперечення злочинів, скоєних власною стороною. Тому коли конфлікт завершується і мешканці повертаються додому, вони стикаються з новим викликом — як протидіяти брехні.

І якщо українці в окупації зараз здебільшого перебувають у пропагандистській бульбашці та інформаційному вакуумі, то у Боснії та Герцеґовині люди чинять опір дезінформації, зокрема запереченню воєнних злочинів та героїзації воєнних злочинців. Ми намагаємося зрозуміти, як це відбувається, дізнаючись історії реальних людей.

Таємна втеча із Криму

Влітку минулого року кримець Артем Звенигородський вирішив здійснити втечу з окупованого півострова. Він і без того не був симпатиком імперської росії, а раптом з'явився додатковий бустер - юнакові виповнилось вісімнадцять років і прийшла повістка до російської армії. Свій таємний план втекти в Україну хлопцю довелось приховати навіть від мами.

"Ми з нею навіть сварились. Я кажу: "Хочу в Україну!" — Навіть не підіймай зі мною цю тему, не згадуй про це. Мама була категорично проти. Їй більше підходило, щоб я відслужив  рік в російській армії. А Україні вона не довіряла, і боялась за мене. І тільки коли я приїхав і сказав, мамуль, зі мною все добре, вона заспокоїлась”.

Артем народився у промисловому Кривому Розі, але вже у п’ять разом з родиною переїхав до Севастополя, де, як вважали рідні, набагато кращі повітря і клімат. Тоді майже нікому і на думку не спадало, що місто стане військовою базою РФ, а до незаконної анексії Криму росією залишалось лише два роки.

Артем мимоволі виявився представником того самого покоління українців, яке з першого класу було змушено зростати за правилами окупантів. Дитиною Артем, звісно, не цікавився політикою, лише дивився українською мультики. Одного разу на уроці музики він скоїв страшне — викрикнув  національний слоган "Слава Україні!" Після чого з учнем молодших класів провів бесіду психолог, який діяв скоріше як "фахівець з дитячої пропаганди".

"Я не розумів зміст цієї фрази, для мене це був як мем, щось жартівливе, але близьке "Слава Україні!" Спочатку дуже суворо викликали: хто таке сказав? Сюди швидко! Потім більш поблажливий тон: ти маєш розуміти, що сказав погане, ми не хочемо тебе кривдити, хочемо, щоб ти був у безпеці, тобі не промили мізки. Потім почали пояснювати, ніби нацисти, які вбивали людей, викрикували такі фрази. Наостанок попередили: більше так не роби, бо поліція заарештує твоїх батьків".

Погрози справдяться десять років потому. Його вітчима, який працював фотографом, і справді заарештують і посадять до в’язниці на дванадцять років, звинувативши у тероризмі.

"Те, що він перевозив п’ятдесят мішків селітри з якимись пультами, на місці вже були поліцейські. Це так не працює. Вочевидь, його підставили. І це шок. Я зовні зберігаю спокій, але для мене це великий стрес. І тільки в Києві остаточно зрозумів масштаб трагедії. Воу! Він в тюрмі, я не можу йому зателефонувати, не відомо чи він вийде взагалі. І це усвідомлення прийшло, і я справді застигнув у моменті, піпець просто".

Вітчим Артема не приховував свою проукраїнську позицію вже під час окупації. Дозволяв собі брати участь в українських групах у соцмережах і відповідно давно був на олівці у російських спецслужб. Публічна підтримка України часто призводила і до суперечок з дружиною.

"От ти, дурачок, Україну чекаєш. Були такі перепалки. До бійок не доходило, але розмови були".

Страх, побудований на чутках

Мати Артема — перукарка. Жінка приїхала на півострів заради того, щоб син дихав морським повітрям, насолоджувався кримською природою. За словами Артема, мама менше за все турбується, під яким прапором жити. І навіть війна не змінює цей життєвий принцип.

"У неї така позиція, щоб її ніхто не чіпав. Поки її  не чіпають, її все влаштовує. Вона не політик, у цій темі некомпетентна. Ми про це не розмовляємо. Їй немає що мені сказати. Була в Україні — заробляла більше, але назад не дуже хочеться. Тут спокійніше. Коли почалась війна, я кажу, мам, подивись, що відбувається. Вона каже, це жахливо, але я нічого не можу зробити, ми — маленькі пішаки".

Обстріли військових баз у Севастополі, де мешкає жінка, так само не змінили нейтральний світогляд його мами. Вибухи у місті і поза ним сприймаються як рутина.

"Не панікує. Прилітає, треба бути обережною. Вона людина поза політикою в максимальному сенсі. На вибори не ходить. Пам’ятаю, у Донецьку обстріляли вокзал. Як думаєш, хто винен? Каже, та звідки я знаю, хто винен, прилетіла туди ракета. Я кажу, кримський міст підірвали. Відповідає, капець, що підірвали. Та сама реакція, коли Каховську ГЕС підірвали. Ну, підірвали. Вона не цікавиться темою. Вона живе у Севастополі і все".

Втім мама наполягала, що син має залишатись вдома, в окупації і в жодному разі не намагатись приїхати на підконтрольну Україні територію. Це упередження ґрунтувалось на почутому від найближчого кола спілкування.

"Вона запевняла, ти приїдеш в Україну, там кримчан не навидять, за російську мову поб’ють, коли дізнаються, що в тебе російський паспорт, буде жах. Тебе там вважають зрадником! Середовище сильно впливає. Десь подружки щось почули, десь бабушка, десь сват. Воно копиться і десь відкладається на підсвідомості".

Мати Артема, як і багато інших людей в окупації потрапили у штучно створену пропагандою пастку "спільної провини", вважає директор Інституту соціальної динаміки та безпеки KRONOS Ігор Акімов. Це найнебезпечніший елемент соціальної інженерії. Окупант системно розмиває межу між "жертвою обставин" і "колаборантом". Ключовий інструмент тут — примусова паспортизація.

"Людині навіюють думку: "Ти взяв паспорт — ти є злочинцем для Києва. Тобі немає шляху назад". Так формується штучна спільнота "замазаних". Страх кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність гіперболізується до абсурду. Людей переконують, що тюрма загрожує навіть за сплату комунальних послуг в окупаційну касу чи роботу двірником. Цей страх цементує лояльність до окупанта не через любов до РФ, а через відсутність альтернативи", — вважає Акімов.

Чому люди спираються саме на думки родичів і сусідів і намагаються дистанціюватись від суспільства і новин? Зазвичай, це не просто пасивність, а трюк пропагандистів. На окупованій території формується стерильне середовище. Коли відсутній доступ до верифікованих фактів, її свідомість починає заповнювати прогалини чутками. Окупанти майстерно використовують цей вакуум, запускаючи вірусні чутки через мережу "живих свідків", наприклад, підставних осіб у чергах, на ринках, у транспорті.

"Вони розповідають «історії з життя» про те, як когось "забрали в ЗСУ прямо з хати" або "посадили за російську сім-карту". В закритій соціальній групі, яка перебуває у стані хронічного стресу, критичне мислення відключається. Працює ефект ехо-камери: страх, озвучений одним, резонує і посилюється іншими, перетворюючись на колективний психоз. Однією з цілей окупаційної політики є руйнування горизонтальних зв'язків у суспільстві. Система заохочення доносів створює атмосферу тотальної недовіри. Сусід боїться сусіда. Це призводить до атомізації суспільства: люди замикаються в межах своєї квартири чи родини", — пояснює Акімов.

Артемові вдалось виїхати з Криму, подолавши тисячі кілометрів і кілька блокпостів. Мама прийняла його вибір і рішення отримати українське громадянство. Однак рідня була не такою поблажливою, кілька родичів надіслали хлопцеві повідомлення, що відрікаються його назавжди.